Мої 15 років еміграції в Іспанії мали на меті одне – забезпечити дітей, тому я й привезла солідні заощадження. Але коли мій онук від доньки зневажливо кинув, що “150 євро – це замало”, я переосмислила, кому саме дістанеться обіцяна мною допомога
– Бабусю, тихіше! Це не цікаво, я мультик через тебе не чую!
Це пролунало від мого семирічного онука, Артема. Я розповідала про перші місяці мого життя за кордоном, про те, як було складно вчити мову, і як я вперше побачила океан. За столом сиділи всі мої найрідніші, яких я не бачила багато років, і така різка фраза, сказана мало не мені в обличчя, подіяла сильніше, ніж будь-яка втома від роботи. Я ледь не прикусила язика від несподіванки.
– Артеме, так не можна говорити зі старшими, особливо з бабусею, яка щойно повернулася, – мовила я, намагаючись зберегти спокій. Я додала, що вдома з батьками він може дозволяти собі такий тон, якщо вони це толерують, але тут, у моїй оселі, так поводитися неприпустимо.
Онук лише закотив очі, а його батьки – моя донька Ярина та зять Петро – зробили вигляд, ніби цієї сцени взагалі не було. Вони не сказали йому жодного слова. Мої інші онуки від сина Максима, натомість, опустили голови й тихо дивилися в свої тарілки, здавалося, їм було ніяково за двоюрідного брата.
Я прожила п’ятнадцять років у Іспанії. Поїхала туди, коли мої діти вже були дорослими, здобули освіту і почали своє самостійне життя. Це був вимушений крок після того, як мій тодішній чоловік, батько моїх дітей, остаточно довів, що є людиною, яка обожнює лише комфорт власного дивану, мамині пиріжки та застілля з товаришами, і категорично не визнає необхідності прикладати зусилля для забезпечення родини. Його філософія життя зводилася до фрази – “Нам і так вистачить, навіщо перенапружуватися?”. А я хотіла, щоб мої діти ні в чому не мали потреби, щоб мали кращі можливості.
Залишити дітей ще зовсім малими, як це робили деякі мої знайомі, я не могла. Я вважала, що дитині потрібна мати поруч. Але коли Максим та Ярина вже були студентами, я зрозуміла, що мушу шукати кращої долі для себе й заощадити кошти на їхнє майбутнє. Так я й вирушила за океан, до знайомої у Валенсію. Перші роки були дуже важкі, доводилося багато працювати фізично, долати мовний бар’єр, але я витримала. Той досвід – безцінний, і я змогла відкласти деяку суму.
За ці п’ятнадцять років, поки я працювала у Іспанії, мої діти створили власні сім’ї тут, в Україні. Син Максим одружився з дуже хорошою дівчиною Оксаною, а донька Ярина – з Петром. У Максима з Оксаною народилися два хлопчики – старшому зараз дев’ять, а молодшому п’ять.
У Ярини ж з Петром – також двоє: Артем, якому вже сім, і донька Софія, якій чотири. Я прилітала на весілля сина й доньки, а потім надовго застрягла, майже десять років поспіль не могла приїхати через роботу й бюрократичні складнощі. Відправляла тільки гроші – на свята, на дні народження, на потреби дітей.
Але я завжди знала, що не залишуся в Іспанії назавжди. Це було тимчасове рішення. І ось, нарешті, три тижні тому я повернулася остаточно додому, до Києва. Привезла певні заощадження, і, звісно ж, передала гроші дітям. Ярині з Петром я пообіцяла купити хорошу кухонну гарнітуру до їхньої нової квартири, де вони якраз робили ремонт, а Максиму – подарувати майже нову автівку, оскільки його старенька вже давно потребувала заміни.
Після приїзду я трохи прийшла до тями, замовила генеральне прибирання квартири, яку здавала в оренду, відновила побут, який за стільки років здавався мені майже чужим. Словом, було багато справ, з якими довелося розбиратися. Але найперше, що я хотіла зробити, це зібрати всіх разом. Я так скучила за ними, за цими сімейними посиденьками.
Я постаралася підготуватися якнайкраще. Щось приготувала сама, купила улюблені страви онуків. У вихідні всі нарешті прийшли: Максим з Оксаною та двома синами, Ярина з Петром та їхніми дітьми.
Насамперед, щоб зробити їм приємне, я вручила кожному онуку по сто п’ятдесят євро. Всі діти, крім одного, чемно подякували. Дев’ятирічний син Максима, Іван, навіть обійняв мене і сказав: “Бабусю, дякую! Я відкладу на новий конструктор”. А ось Артем, мій онук від доньки, глянув на купюру і зневажливо кинув:
– І це все? На ці гроші зараз нічого путнього не купиш!
Я відчула, як моє серце стислося. Я промовчала, але цей “перший дзвіночок” мене насторожив. Далі ситуація лише погіршувалася.
Ми сіли за стіл. Я намагалася підтримувати розмову, питала онуків про їхні справи, школу, захоплення. Сини Максима, Іван та менший Дмитро, охоче й досить жваво відповідали, ділилися своїми планами. Вони були вихованими й привітними. Діти ж Ярини просто не випускали з рук свої планшети та телефони. Вони не підняли голів, щоб подивитися на мене, коли я до них зверталася.
Потім, коли я запитала, чи їм смакує їжа – на столі були традиційні котлети, салат олів’є, пюре, і, щоб догодити сучасним дітям, я замовила піцу та декілька видів суші, а на десерт приготувала мій фірмовий домашній торт – Артем невдоволено пробурмотів, не відриваючись від екрана:
– Тут не смачно. Ми з батьками поїдемо потім у заклад, де готують нормальну їжу. У “Маку” чи деінде.
Дочка з зятем, як і раніше, не звернули на це жодної уваги. Вони перекидалися жартами між собою, ігноруючи поведінку своїх дітей. Максим та Оксана намагалися підтримати розмову, час від часу робили зауваження своїм дітям, щоб ті поводилися тихіше, хоча ті й так були дуже чемними.
Коли я розповідала про моє життя, про те, як я працювала в Іспанії, про труднощі, які довелося долати, син Ярини, висловилася у тій формі, яку я вже описувала на початку, зі словами: – Бабусю, тихіше!
Я не стрималася. Я відчула, що мені потрібно це припинити. Попри те, що я намагалася не втручатися у виховання, така відкрита неповага була для мене неприпустимою.
– Любий мій, якщо ти так спілкуєшся з батьками, то це ваш вибір, – сказала я досить твердо. – Але зі мною так говорити не можна. Бабуся заслуговує на повагу.
Онук хмикнув, але, на щастя, промовчав. Ярина з Петром так і не відреагували. Вони ніби перевіряли мою реакцію, або ж це була їхня звична манера. Ця ситуація рішуче вплинула на мої подальші плани.
Мої онуки від сина, Іван та Дмитро, до кінця вечора були взірцем вихованості. Вони активно брали участь у розмові, розпитували про Іспанію, гралися разом, а їхні гаджети залишалися лежати в сумці. Вони їли все з великим апетитом і чемно дякували за кожну страву.
Я не стала влаштовувати розбірки з дочкою. Ярина – доросла жінка, вона мати, і вона сама вирішує, як виховувати своїх дітей. Але те, що вона навіть не зробила спроби захистити мене від такої відкритої зневаги, що вона й зять просто проігнорували ситуацію, мене справді зачепило. Це стало для мене показником того, що вона вважає таку поведінку цілком нормальною.
Я довго розмірковувала після того візиту. Вона завжди була моєю улюбленицею, донька. Але я твердо вирішила, що подарунок, про який я раніше говорила – кухня – вона не отримає. Я передумала, і маю на це повне право. Ярина знає про мій намір, але ще не отримала ані грошей, ані самого подарунка.
Максим же, на відміну від доньки, отримає обіцяну йому автівку. Я вважаю, що так буде справедливо. Він і його дружина Оксана виховали чудових, ввічливих синів, які поважають старших. Це ж не просто “привіт” – це ставлення, це подяка за мої роки роботи й турботи. Відповідь має бути адекватною.
Я привезла гроші не тільки для того, щоб підтримати їх фінансово, але й щоб показати, як я їх люблю. Але якщо ця любов сприймається як належне, а я, як рідна мати й бабуся, отримую у відповідь відкриту неповагу і знецінення моєї праці та мого часу, то чи варто мені вкладати такі значні суми в людей, які мене не поважають? Мої заощадження – це не обов’язок, це був подарунок від щирого серця. І я маю право змінити рішення.
Я все ще не повідомила Ярині про зміну свого рішення. Чекаю на слушний момент, коли зможу пояснити своє рішення без зайвих емоцій. Але я вже зателефонувала до автосалону і замовила обрану Максимом модель.
Чи правильно я вчиню, позбавивши родину доньки обіцяного подарунка через таку поведінку їхніх дітей і їхню власну байдужість до цього? Чи варто мені відверто пояснити доньці причину такого рішення?
Що ви думаєте про мою ситуацію, дорогі читачі? Як би ви вчинили на моєму місці?
