Мої батьки подарували нам з чоловіком на весілля весільну подорож до сонячної Іспанії на два тижні. Тоді ми пережили дійсно незабутні миті. Батьки Остапа ж вручили нам триста євро, і мені здається, що ці гроші він сам їм перед тим і підкинув. Але то несуттєво, я б і не звернула на це уваги, якби не одна неприємна закономірність.
Щоразу, коли ми збираємося до його батьків, Остап готовий спустошити наші рахунки, бо вони нібито бідні й живуть у невеликому селищі, а ось до моїх можна приїхати і з порожніми руками — Вони ж заможні, все мають, а чого не мають, то самі придбають.
Я завжди пам’ятаю своє дитинство як дуже щасливий та забезпечений період. Мої батьки, після того як ми з сестрою трохи підросли, відкрили невеличку компанію з виробництва ексклюзивних меблів, яка успішно розвивається донині.
Десь із шости років я почала подорожувати зі своїми батьками світом, оглядаючи різні визначні місця. Через кілька років у мене народився братик, і ми вже вирушали у мандрівки вчотирьох.
Я звикла до якісного одягу, свіжої та здорової їжі. Я також працюю у батьківській справі, займаю посаду фінансового аналітика, тому можу дозволити собі досить багато речей.
Мої батьки подбали про майбутнє своїх дітей, подарувавши мені та моєму брату по просторій квартирі у престижному житловому комплексі. Таким чином, наше життя було досить комфортним і безтурботним.
З Остапом я познайомилася, коли ми були студентами. Він мені одразу сподобався — привабливий, вихований хлопець, який мав правильні життєві пріоритети і дуже дбав про своїх батьків.
Єдина відмінність між нами полягала в тому, що його батьки мешкають у селі та існують на одну пенсію. Остап, коли мав можливість, завжди намагався їм допомогти. Я жодного разу не висловлювала проти цього заперечень.
Сам Остап є програмістом, працює у відомій міжнародній ІТ-компанії. У нього навіть була своя невелика двокімнатна квартира ще до нашого одруження, але ми вирішили оселитися в моїй, оскільки вона була значно більша та розташована ближче до наших місць роботи.
Як я вже згадувала, мої батьки на наше весілля організували нам поїздку в Іспанію на два тижні. Це був справжній медовий місяць. Батьки ж Остапа подарували триста євро, і, на мій погляд, Остап сам їм ці гроші, ймовірно, дав, щоб вони мали чим нас обдарувати. Але це, врешті-решт, дрібниці, і я б не акцентувала на цьому уваги, якби не те ставлення, яке я помічаю зараз.
Від нашого весілля минуло вже п’ять років. У нас підростає синочок.
Ми регулярно навідуємо і моїх, і Остапових батьків, привозимо онука побавитися.
День народження моєї мами і день народження Остапового батька припадають на проміжок трьох тижнів.
Спершу був день народження свекра, пана Олексія. Остап заздалегідь купив цілий багажник продуктів і делікатесів до столу, подарував батькові сучасний електричний інструмент для саду, про який той давно мріяв, і ще до всього цього додав конверт із трьома тисячами гривень.
— Це для того, щоб ви не відмовляли собі в ліках і могли купити щось для себе, — пояснив він батькам, коли ми вручали подарунки.
Я тоді подумала — Ну, це чудово. Свекри, безумовно, дуже раді.
А ось за три тижні, коли ми зібралися до моєї мами, Остап відмовився купувати будь-які продукти, заявивши, що його теща, пані Галина, без сумніву, вже все організувала, що вона жінка сучасна і сама знає, що її гостям сподобається.
Щодо подарунка, він сказав мені:
— Тамаро, твої батьки мають усе, що тільки можна захотіти. Що ми їм можемо подарувати такого, чого вони не можуть собі купити?
У результаті, Остап зайшов у невеличкий магазинчик біля мого будинку і купив одну-єдину річ — “червоненьке”.
Коли я дізналася про це, я вирішила взяти ініціативу у свої руки і докупила мамі новий, багатофункціональний кухонний комбайн. Моя мама обожнює випікати та готувати різноманітні десерти, а такого якісного пристрою в неї ще не було.
Коли Остап побачив велику коробку з комбайном у багажнику нашої машини, він почав мене критикувати:
— Тамаро, ти вважаєш, що цей комбайн їм справді потрібен? Ти даремно витратила стільки грошей.
Я відчула, як мене охоплює роздратування. Тобто, якщо для його батьків — це нормальна та необхідна річ, а якщо для моїх — то це марнотратство.
— Остапе, а чому ти вважаєш, що твоїм батькам потрібен дорогий садовий інструмент, а моїй мамі — ні? — запитала я, намагаючись зберегти спокій.
— Ну, це ж зовсім інше. Моїм батькам це полегшує життя. А твої можуть купити собі десять таких комбайнів, якщо захочуть.
— Справа не в тому, можуть вони чи ні, а в повазі та увазі, — відповіла я. — Мені було б приємно, якби ти виявив таку саму турботу про мою маму, як і про свого батька.
І така ситуація повторюється не вперше. Він готовий вкладати великі суми у подарунки для своїх батьків, постійно купує їм продукти, оплачує комунальні послуги, а моїм батькам, на його думку, не потрібно нічого, оскільки вони — багатії, і все, що їм треба, вони самі собі забезпечать.
Якось ми планували поїздку до його батьків на вихідні. Остап склав довгий список продуктів і побутової хімії, які потрібно купити, загальна сума вийшла близько п’яти тисяч гривень.
— Ого, Остапе, це ж немала сума. Ми минулого тижня тільки моїм батькам подарували сертифікат у СПА-салон на дві тисячі, — спробувала я м’яко нагадати.
— Тамаро, не порівнюй, будь ласка. Твої батьки не потребують цього, а моїм це справді допоможе. Вони ж на одну пенсію живуть, — його тон став різким.
— Але ж мої батьки нас так само приймають, готують стіл, розважають онука, — наполягала я. — Хіба їм не потрібна наша допомога чи хоча б наша увага?
— Вони мають бізнес, вони мільйонери, — відрізав Остап. — Їм точно не потрібні наші продукти чи наші гроші.
Я вирішила більше не продовжувати цю суперечку, бо бачила, що він не хоче мене чути. Ми поїхали, і як завжди, його батьки були в захваті від наших подарунків. Я теж люблю їх, вони прості й дуже добрі люди, і мені приємно, коли вони щасливі.
Проте, наступного разу, коли ми збиралися до моїх батьків на сімейну вечерю, я помітила, що Остап навіть не збирається нічого купувати.
— Остапе, ти купиш якийсь десерт чи фрукти до чаю? — запитала я.
— Ні, навіщо? Твоя мама завжди пече свої чудові тістечка. І в них, напевно, є цілий запас фруктів.
— Але це було б знаком поваги, — сказала я.
— Це було б зайвим марнотратством, Тамаро, — сказав він, дивлячись у свій ноутбук. — Зрештою, ми ж не в гості до чужих людей їдемо.
Тоді я просто взяла ключі і поїхала сама в супермаркет, купила дорогий італійський сир, гарний букет для мами та пляшку хорошого червоненького. І оплатила це своєю карткою.
— Навіщо ти це зробила? — запитав Остап, коли я повернулася. — У тебе знову свербіли руки, щоб витратити гроші?
— Це наші спільні гроші, Остапе, — сказала я. — І я вважаю, що так правильно.
— Тамаро, твої батьки подарували тобі квартиру! Вони накупили тобі і твоїй сестрі стільки всього, ти працюєш у їхньому бізнесі, — підвищив він голос. — Хіба ти не розумієш, що вони справді нічого від нас не потребують? Вони вже все нам дали!
— А хіба твої батьки нічого тобі не дали? — запитала я у відповідь. — Вони дали тобі життя, виховання, вони дали тобі турботу і підтримку. Це безцінно!
— Це не порівнюється з квартирою у центрі міста!
Мені стало дуже боляче від його слів. Мені здалося, що він просто використовує фінансову різницю між нашими родинами, щоб виправдати свою байдужість до моїх батьків. І це відчуття все частіше виникає у нашій родині. Я відчуваю, що він має якесь приховане обурення до моєї забезпеченості і до моєї родини, яка, на його думку, завжди “виграє”.
Якось ми збиралися в чергову поїздку до його батьків. Остап знову склав величезний список покупок, включно з дорогим м’ясом, якимись рідкісними крупами та навіть спеціальною кавою для його батька, який її дуже полюбляє.
— Остапе, а ми не могли б цього разу купити щось для моїх батьків? Наприклад, допомогти їм сплатити за лікування нашої бабусі? Це було б дуже доречно, — запропонувала я.
— Ні, — відповів він без вагань. — Це їхні проблеми, вони самі з цим впораються. А моїм батькам треба допомогти, вони ж не можуть собі дозволити таку каву.
— Але ж мої батьки завжди допомагали і допомагають нам! Вони оплачували наші рахунки, коли ти втратив роботу пів року тому, — нагадала я, хоча мені було неприємно це робити.
— Це був їхній вибір, — сказав він байдуже. — Вони можуть собі це дозволити.
І тоді я зрозуміла, що справа не в бідності чи багатстві, а в його подвійних стандартах і, можливо, у його власному упередженні щодо моєї родини. Він вважає своїх батьків гідними будь-яких витрат, бо вони бідні, а моїх — недостойними, бо вони заможні і, за його логікою, мають самостійно справлятися з усім. Я не знаю, як змінити його світогляд, щоб він почав цінувати моїх батьків не менше, ніж своїх, незалежно від їхнього матеріального стану. Для мене вони — просто батьки, які люблять нас і завжди готові допомогти.
Я намагалася поговорити з ним про це спокійно, але це не дало результату.
— Остапе, я не прошу тебе повністю ігнорувати своїх батьків. Я лише хочу, щоб ти з такою самою увагою ставився і до моїх, — сказала я.
— Я ціную твоїх батьків, Тамаро. Але вони не потребують нашої допомоги, розумієш? — відповів він, як завжди. — Я допомагаю тим, хто цього дійсно потребує.
Це схоже на замкнене коло. Я відчуваю, що ця різниця в ставленні до наших батьків створює нездорове напруження у наших стосунках. Я не хочу, щоб наш син ріс, спостерігаючи за такою несправедливістю і подвійними стандартами. Як мені донести до Остапа, що любов і повага до батьків не вимірюються їхніми статками?
Шановні читачі, чи стикалися ви з подібною ситуацією у ваших родинах? Як ви змогли б вчинити на моєму місці, щоб Остап змінив своє ставлення і почав цінувати моїх батьків так само, як і своїх?
