Мої діти почали називати мене “бабцею”, ще до того, як я сама себе такою відчула. Вони вирішили, що сиве волосся і трохи повільніші рухи – це вже “всьо”. Наче я стала прикрасою на їхньому комоді: милою, літньою і абсолютно непотрібною. Але знаєте, що найважче? Те, що я не зникла — я просто стала для них невидимою.
Мене звати Галина, і я вже років п’ятнадцять як живу в невеличкому місті на Київщині. Маю двох дітей: Олега і Тетяну. Та сьогодні мова не про них. Сьогодні мова про мене. Про те, як я поступово з мами і господині перетворилась на “та, що сидить біля вікна”. Ну так вони думають.
А почалося все з штори. Так-так. Не з клініки, не зі стаціонару, а з невинної штори у вітальні.
Одного ранку, ще навіть кави не випила, дивлюсь – сонце пробивається крізь старі фіранки, аж очі ріже. Думаю, а не зняти б їх? І не повісити щось веселіше – у квіточку, чи з лимончиками, як я бачила в одному серіалі. Зробила собі каву, поставила драбину, зняла старі, випрала, на їхнє місце почепила новенькі – і наче весна зайшла в хату.
Увечері дзвонить Тетяна.
– Мамо, ти що, сама це все робила? – голос такий, ніби я зробила щось не те.
– Ну а хто ж, Таню?
– Мамо! Ти могла впасти! Чому ти нам не сказала? Ми б приїхали!
– Та я не по штори на Антарктиду полізла, а просто в кімнаті…
– Ти не розумієш! Це вже не твій вік!
А ось тут мене і накрило.
– Таню, скажи, будь ласка, а який зараз мій вік? Скільки мені дозволено ходити без доглядача?
– Та не те я мала на увазі… Просто ми хвилюємось.
Ну хвилюйтесь собі тихенько, як усі нормальні люди. А не як в службі опіки.
Наступного дня приїхав Олег.
– Мам, ти точно нормально себе почуваєш?
– Та слава Богу, нічого не болить. Хіба від надмірної турботи.
– А давай ми зробимо так: я замовлю тобі доставку продуктів. Не треба буде тягатися по базарах.
– А я що, у вас у домі престарілих? Може мені ще підгузки прислати?
– Мамо, не перегинай…
Ох, діти мої. Ви забули, що я була тією, хто вставав о 6 ранку, щоб зробити вам млинці. Хто тягав важезні сумки з роботи і ще мала сили з вами гратися. Ви забули, що я у 45 пішла вчитися на бухгалтера, бо треба було витягнути сім’ю. А зараз – штори почепила, і вже тривога, як на Титаніку.
Одного разу Тетяна принесла мені телефон. Великий такий, з кнопками, як для дитсадка.
– Ось, мамо. Цей зручніший. Там все спрощено.
– А мозок мій там є? Чи теж оновлений на спрощену версію?
– Ну не ображайся… Ми просто хочемо, щоб тобі було легше.
– Ви хочете, щоб мені було легше, чи вам було спокійніше?
Тоді я вперше побачила у доньчиних очах те, чого боялась. Жалість. Не повагу. Не турботу. А саме жалість. І це було гірше за будь-яку недугу.
А ще гірше – коли почали вирішувати замість мене.
– Мамо, ми з Олегом подумали: ти могла б переїхати ближче до нас. Ми знайшли хорошу квартиру – з охороною, поруч лікарня…
– Чудово! А може, ще браслет мені на шию – з кнопкою “SOS”? І табличку на двері: “Має схильність до самостійного мислення”.
– Ну ти ж знаєш, ми тільки з любові…
Любов – це дати людині право на себе. А не забирати її життя в обгортку з добрих намірів.
Знаєте, що я зробила? Записалась на курси гончарства. Так-так. Бо завжди мріяла, але все відкладала. А тепер чому б і ні? У мене дві руки, дві ноги, і мозок, який ще не пішов на пенсію.
Першого дня я запізнилась – бо згубила маршрутку. А на уроці зіпсувала три горнятка. Але вийшла щаслива, як дитина, що вперше побачила сніг.
Наступного дня сказала дітям, що йду на другий урок. Олег мовчав. А Тетяна сказала:
– Ну, раз ти так хочеш… Але будь обережна.
– Я завжди була обережна. А зараз – я ще й рішуча.
Через місяць мої вироби вже продавались на місцевому ярмарку. І знаєте, хто першим купив мою чашку? Маленький хлопчик. Він сказав: “Це як у бабусі було, тільки новіше”. Отак і я себе відчула – не старою, а новішою. Перезавантаженою.
Зараз діти вже не так часто кажуть, що я “стара”. Вони бачать, як я живу. Я подорожую. Ходжу на виставки. Танцюю в клубі для дорослих 60+. І сміюсь не менше, ніж у 30.
Одного вечора ми з Олегом сиділи на кухні. Він пив чай з моєї чашки. Тієї самої.
– Мамо, я іноді думаю… ми, мабуть, трохи перестарались зі своєю турботою.
– Не трохи. А добряче. Але я вас не виню. Просто наступного разу – спочатку запитайте, чи я справді цього хочу.
Він кивнув.
– Добре. Обіцяю.
Тож от вам і мораль. Сивина – це не сигнал SOS. Це, можливо, просто новий початок. Не поспішайте ховати своїх батьків за етикеткою “старість”. Вони ще можуть дати фору багатьом.
А тепер скажіть мені, дорогенькі:
А ви колись ловили себе на думці, що ставитеся до своїх батьків так, наче вони вже не дорослі?
Може, пора спитати їх – чого вони хочуть, а не що зручно вам?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
