Мої дочка і зять, Марина й Остап, поводяться так, наче їм досі по п’ятнадцять років, ніякої серйозності. Не розумію, навіщо вони взагалі одружилися, якщо у обох в голові вітер гуляє. Їм дітей на часі виховувати, а вони самі ще як діти!
Засмучує мене поведінка ххня, ось розповім зараз, і ви мене зрозумієте. Дочка і зять дорослі вже люди, в тому році тридцятиріччя справили обоє, але таке відчуття, що застрягли в підлітковому віці. Ніякої серйозності.
У сестри моєї Тамари діти вже своїх дітей народили, Тамара вже двічі бабуся, хоча її син і невістка навіть молодші за Марину і Остапа, а ці… Уже шостий рік як одружилися, а все ні кошенятки, ні дитини. Навіть іпотеку не збираються брати. Все на по чужих кутках тиняються.
Я вже і грошей на іпотеку пропонувала, і до себе жити кликала, щоб вони самі на житло збирали, але вони відмовляються. Кажуть, що не хочуть брати зайвих зобов’язань, їм і так добре. Дочка взагалі заявила, що вони хочуть пожити в різних містах і навіть країнах, а вже потім визначитися, де їм жити. Як кочові цигани якісь!
У них тут ми, батьки, робота, все друзі, куди їхати зібралися? А зять мені відповідає, що роботу їм знайти не проблема, можна взагалі якось через інтернет працювати. А батьки і друзі нікуди не подінуться, будуть приїжджати в гості.
Дитинство якесь, як я думаю. Зараз поки настрибаються по містах, поки визначаться, коли житлом обзаводитися? У п’ятдесят років? А дітей де народжувати? У цих їхніх вічних переїздах?
Хоча які там діти, якщо вони самі ще наче діти. То у них якийсь бал-маскарад, то в позаминулому році їздили в ліс з такими ж в костюмах бігати, народ смішити. Вдома у них іграшки якісь, конструктори, костюми, пазли. Але ж це все ще і грошей коштує, при чому таких, що я, як дізналася, мені трохи зле не стало.
Я вже і так з ними розмовляла, і сяк. Час же йде, кажу, а ви все в іграшкки бавитеся. Потім спохопитеся, та вже пізно буде. І самим з дітьми буде складно, і ми зі сватами не молодшаємо. Зараз ще допомагати сили є, а потім вже і буде бажання їм допомогти, а можливостей вже не залишиться.
Але мої слова, що об стінку горох. Пробувала і зі свахою говорити, щоб вона на остапа вплинула, але там така цяця, що лізти не хоче. Це не моя, каже, справа, нехай діти самі розбираються. Егеж, вони нарозбираються, потім всі сльозами вмиємося, коли Марина народити не зможе або від віку ускладнення які у дитини будуть.
Добре, їм по 25 років було, бігали вони по своїм дискотеках і походам, але ж вже не діти. У нормальних людей в їхньому віці діти вже в школу йдуть, а ці…
На всі мої вмовляння і розмови Марина відмахується, останнім часом грубити іноді почала. А недавно взагалі заявила, що думка про переїзд у них виникла, тому що я їх своїми цінними порадами затюкала і втомила.
А я ж їм тільки добра бажаю. Я хочу, щоб вона потім не оббивала пороги клінік і не вимолювала дитину у храмах перед образами, вік – це не жарти. Це чоловікам немає різниці, вони майже до пенсії батьками стати можуть, а у нас все не так. Та й до старості свій кут мати хочеться, а не з валізами по чужим людям перебиватися.
Ось згадають вони ще мої слова, та пізно буде. А я ж як краще хотіла.
Але слова тепер більше не скажу, раз я у них така-сяка. Зате сваха, яку ніхто, крім себе, не хвилює, у них хороша – вона до них не лізе, до них вони і в гості частіше заглядають, ніж до мене. Нажаль, діти не цінують мого доброго ставлення.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pexels
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
