Росли ми з сестрою в звичайній сім’ї. Мама працювала в ланці, батько – механізатором. Обидві закінчили вузи, вийшли заміж, виховували по двоє синочків. Сестра жила з сім’єю в місті, а я – в селі. Обидві далеко від батьків. Та мені все чомусь здавалось, що сестру люблять більше і її діти частіше гостюють у бабусі і дідуся. Тож після одного з візитів до батьків і чергової суперечки розсердилась і сказала, що проживу без них і їхніх порад. Припинила спілкуватись з сестрою, бо вона все вмовляла мене схаменутись, не писала і не приїжджала до батьків, мамині листи рвала, не читаючи.
Я мала престижну роботу, чудову сім’ю, друзів. Про батьків намагалась не думати і не згадувати, була занадто горда. Коли одного разу мама приїхала до нас, то я холодно зустріла непрохану гостю. Прощаючись, мама плакала, просила одуматись, та моє зачерствіле серце було байдужим до її вмовлянь. Я не зробила їй на дорогу навіть бутербродів. Якби ж я могла тоді знати, що бачу її востаннє! Невдовзі я народила донечку і навіть не сповістила батьків, хоча вони так мріяли про онучку.
Так пройшло 15 років. За цей час ми змінили місце проживання, я нічого не знала про своїх рідних, а вони про мене. Та все частіше мене огортала туга за рідними. Одного разу накупила подарунків, квіти, взяла дочку, і ми поїхали до батьків. Дорогою додому я зустріла мамину сестру – і вона приголомшила мене новинами. Давно пішла з життя моя мама і одразу ж після неї – батько. Перед тим, як піти, мама дуже хотіла побачити мене, та ніхто не знав моєї адреси. Неочікувано не стало і мої єдиної сестрички Юлі, поховали її поруч з батьками. Тьотя показала мені їхні мoгили.
В мене серце тріщало від того, що вже нічого не можна змінити, час не можна повернути назад. Мої найдорожчі і найрідніші люди мовчки дивились з фотографій, як я ридала, на колінах просила у них пробачення, і тільки мамині очі здавались мені сумними. Через свою бездушність я осиротила себе ще при живих батьках, позбавила своїх дітей бабусиного тепла і ласки, мої черствість і егоїзм призвели до непоправного.
Щороку з тих пір я приїжджаю на мoгили своїх рідних, відновила втрачений зв’язок з племінниками. Нещодавно поховала чоловіка. Діти часто провідують мене, підтримують, привозять на літо онуків… І тільки тепер я зрозуміла, яких помилок наробила в молодості, як глибоко помилялась.
Тому звертаюсь до тих, хто з якихось причин не спілкується з своїми рідними. Не давайте волі емоціям, образа з часом пройде, а бiль від втраченого назавжди залишатиметься з вами. Не відкладайте на потім, приїжджайте до батьків, частіше їм телефонуйте. Скажіть в слухавку “Як ти, мамо?” і це дасть енергію вам і їй на цілий день. Батькам не потрібні дорогі подарунки, їм потрібні ваша увага і тепло. На жaль, я зрозуміла це занадто пізно, коли вже нічого не можна змінити. Тільки ж чому безсонними ночами так болить душа і сеpце від думки, що нічого не можна повернути назад?
Любіть своїх батьків живими, потім ваша любов їм не потрібна.
Передрук без посилання на ibilingua.com – заборонений!
Фото ілюстративне – image.freepik
Сподобалась стаття? Поділіться з друзями на Facebook
