Мої невістки, та і один з синів, що приховувати, просто виперли мене з будинку, який ми разом з чоловіком будували. Їхньою пропозицією був будинок для літніх людей, та в мене був вибір і я обрала для себе кращий варіант. Я ніколи не забуду день від’їзду і їхні погляди.
– Ви серйозно вважаєте, що ваш борщ комусь потрібен? – з нотками насмішки сказала Оля, моя старша невістка. Я стояла на кухні, тримаючи каструлю з борщем, який зварила для всієї сім’ї, і ледве стримувала сльози.
– Олю, ти могла б хоча б трохи поважати маму, – тихо, але суворо промовив Григорій, мій старший син. Проте Оля тільки відмахнулася і пішла до вітальні.
Це була не перша така сцена. Оля завжди знаходила спосіб дорікнути мені, ніби я була зайвою у власному домі. Її чоловік, мій син, рідко втручався в суперечки, бо не хотів псувати з нею стосунки. А молодша невістка, Настя, хоч і поводилася стриманіше, також не поспішала проявляти доброту.
Ми всі жили в моєму будинку – я, Григорій з Олею та Андрій, мій молодший син, із Настею. Звісно, я відчувала, що мої невістки не хочуть мене тут бачити. Та чи могла я піти? Це ж мій дім, місце, де я провела все своє життя, виростила дітей, а тепер…
Того дня я вирішила, що маю поговорити з Олею. Скільки можна терпіти це зверхнє ставлення?
– Олю, нам потрібно поговорити, – почала я, коли вона зайшла на кухню.
– Про що? – запитала вона, поставивши руки в боки.
– Мені неприємно від того, як ти зі мною спілкуєшся. Я ж для вас стараюся, готую, допомагаю…
– Ви самі обрали жити з нами, – перервала вона мене. – Ми не просили вас лишатися. Якби не Гриша, я б давно запропонувала знайти для вас місце в будинку для літніх людей.
Ці слова лупнули мене сильніше, ніж будь-що раніше. Як вона могла таке подумати? Я виховала її чоловіка, любила, як рідну доньку, а тепер…
Наступного дня, коли на кухні була тільки Настя, я вирішила поговорити з нею. Можливо, хоч вона зрозуміє.
– Настю, ти задоволена тим, як ми живемо? – запитала я.
Вона підняла погляд від телефону й знизала плечима.
– Ну, тут тісно, чесно кажучи. І ремонт потрібен. Але Андрій каже, що ви не погодитеся на зміни.
– Це ж мій будинок, Настю, – відповіла я, відчуваючи, як закипає обурення. – Я намагалася зробити його комфортним для всіх.
– Ви маєте рацію, це ваш дім, – сказала вона, але в її голосі не було співчуття.
Я вирішила, що більше не буду мовчати. Увечері, коли всі зібралися за вечерею, я сказала:
– Діти, нам потрібно серйозно поговорити. Я відчуваю, що для вас я стала тягарем.
– Мамо, ну що ви таке кажете? – спробував заспокоїти мене Григорій.
– Я кажу правду. Оля хоче, щоб я переїхала в будинок для літніх людей. А Настя каже, що їй тут тісно.
– Я такого не казала! – перебила Настя, але в її очах я побачила страх.
– Не перебивай мене, будь ласка, – сказала я. – Я багато терпіла, але досить. Якщо вам так важко зі мною, я можу переїхати.
– Але куди ви підете? – запитав Андрій. Він виглядав розгубленим.
– У мене є сестра Марія. Вона пропонувала мені жити з нею. Я згодна.
На кухні запанувала тиша. Я побачила, як Григорій і Андрій перезирнулися, а їхні дружини виглядали… майже задоволеними.
Тоді я зрозуміла, що мій вибір правильний. Вже наступного тижня я зібрала речі й переїхала до сестри. Так, її квартира була меншою і скромнішою, але там я відчула те, чого мені бракувало всі ці роки, – тепло і повагу.
А що ви думаєте, як би ви вчинили на моєму місці? Може, є інші варіанти? Мені дуже важливо почути ваші думки.
