Ох і сватів мені Боженька прслав. Хай Бог милує…
Мої нові родичі, Леонід та Наталя, просто дивують мене щоразу. Я ж не просто так провела стільки часу у Франції, працюючи, як бджола, на двох роботах – прибиральницею і доглядальницею. Я повернулася в Україну з реальними заощадженнями. Я так сильно чекала на радісну, світлу подію – народження онука! Це ж найголовніше!
Коли Марта, моя донька, народила Андрійка, я, не роздумуючи, наповнила дві великі дорожні сумки найкращими подарунками і поїхала до них. Мій подив був безмежним, бо батьки зятя виявилися абсолютно негостинними та нещедрими. Я, звісно, знала про їхню скромність: саме тому я оплачувала весь бенкет на весіллі. Тоді вони подарували якийсь невеликий набір посуду, а ми з чоловіком подарували молодятам квартиру.
— Леоніде, я просто не можу цього зрозуміти. Ти ж сам врізався у той бордюр, як ти можеш вимагати від нас гроші? — Я намагалася вдихнути побільше повітря, щоб не піддатися емоціям. Машина свата стояла поруч, пошкоджена, і ситуація здавалася сюрреалістичною.
— Олено, це не просто моє авто! Це був спільний виїзд, ми всі разом їхали купувати речі для Мартиної квартири, яку ви їй купили! Ви були пасажирами, отже, це наша спільна невдача! — Леонід, сват, говорив так, ніби ми підписали якийсь офіційний договір про спільне користування його старим автомобілем.
— Ми не брали на себе відповідальності за твоє кермування, — мій чоловік, Олексій, вперше відкрито втрутився, його голос був спокійний, але рішучий. — Тобі потрібно було бути уважнішим на світлофорі.
— Не ускладнюйте, Олено. Нам потрібна ваша фінансова допомога. Нам потрібна половина від вартості ремонту кузова, бо це велика сума. Ви ж людина заможна, ви привезли гроші з Франції. Для вас це копійки, а ми цілий місяць будемо голодувати, щоб це покрити — Наталя, сваха, підтримала чоловіка, дивлячись на мене з відвертою образою в очах, ніби це я була винна у їхній бідності.
— Я не мала при собі такої суми готівкою! Ми планували лише покупки! Ви навіть не вибачилися за те, що ми могли постраждати!
— Я відчула, що програю цю абсолютно безглузду розмову.
— Тоді просто пообіцяйте, що повернете нам ці кошти найближчим часом. Ми поїдемо в ремонтну майстерню, а ви потім перекажете гроші, — підсумував Леонід, викликаючи евакуатор. Ми з Олексієм мусили викликати таксі, щоб дістатися додому.
Я не поїхала до Франції через хороше життя. Це був вимушений крок, який вимагав великої відваги та самопожертви. Протягом п’ятнадцяти років я працювала за кордоном, здебільшого, доглядаючи за літніми людьми та займаючись прибиранням. Це дало мені можливість зібрати кошти, необхідні для забезпечення моїх дітей та чоловіка.
У той час, коли я поїхала, мій чоловік, Олексій, мав певні проблеми зі здоров’ям, а наше господарство у селі не давало достатнього прибутку. У нас було двоє дітей. Залишатися означало приректи сім’ю на постійну скруту. Я ризикнула, і мені пощастило, бо знайшла роботу з пристойним заробітком, про яку інші могли лише мріяти. Я бачила, як інші жінки швидко поверталися, не витримавши труднощів чи не знайшовши хорошого місця. Я ж протрималася і привезла додому добрі заощадження.
Мій син, Павло, виріс самостійним чоловіком. Хоча ми нечасто спілкувалися, я постійно підтримувала його фінансово. Він завжди прагнув жити у великому місті, бути успішним, і я відчувала, що наше сільське коріння та моя робота за кордоном викликали в нього певний дискомфорт. Але я його не засуджувала. Я вважала, що він має право на своє життя.
А ось донька Марта була ближчою до мене. Вона закохалася у Богдана. Мій чоловік казав, що Богдан — хлопець ніби непоганий, але дуже вже тихий та сором’язливий.
На весілля я приїхала з Франції за добу до свята. Я знала про всі деталі: де буде банкет, скільки людей запрошено. І причина була проста: усю вартість бенкету взяла на себе наша родина. Коли я повернулася, батьки Богдана, Леонід та Наталя, відразу ж повідомили, що не можуть дозволити собі оплатити свято, хоча ресторан був у їхньому місті. Вони просто не мали такої можливості.
Їхній весільний подарунок був — невелика коробка з якимсь старим сервізом, який виглядав, ніби його дістали з комори. Ми ж із Олексієм подарували Мартиній сім’ї повноцінну квартиру в місті, щоб молодята могли жити окремо. Я не стала критикувати сватів: у всіх різні фінансові можливості, і я не хотіла псувати наші стосунки на самому початку.
Через півтора року, коли я ще була за кордоном, Марта повідомила мені радісну новину: я стану бабусею. Я була неймовірно щаслива. Я приїхала, коли онук Андрійко вже народився. Звісно, я прибула з двома валізами, набитими дитячим одягом найкращих французьких марок та іншими необхідними речами для немовляти.
Батьки зятя прийшли відвідати онука з невеликим пакетом, у якому були якісь дешеві цукерки та кілька простих іграшок. Я дивилася на них і розуміла, наскільки ж вони далекі від того рівня життя, до якого звикли ми. Навіть моя кума з села виглядала охайніше і стильніше, ніж Наталя.
Однак я була рада за зятя. Богдан виявився працьовитим. Він влаштувався на хорошу роботу, отримав підвищення, став кваліфікованим спеціалістом. Завдяки власним зусиллям він зміг купити стареньку, але надійну іномарку без кредиту. Це викликало в мені повагу. Я вірила, що його сім’я, якщо у них не буде непорозумінь через гроші, згодом стане на ноги.
Пів року тому я остаточно повернулася додому. Мені набридла важка праця, і я скучила за Олексієм. Ми планували ремонт у нашому сільському будинку. Я вирішила, що всіх грошей не заробиш, а час із сім’єю цінніший.
Звісно, першим ділом я зустрілася з донькою, зятем та онуком. Свати теж хотіли приїхати до нас у гості, але “раптом” у них з’явилися невідкладні справи. Хоча живуть вони всього за годину їзди від нас. Я не стала наполягати.
Тиждень тому ми нарешті домовилися, що поїдемо разом у місто, щоб обрати плитку та шпалери для квартири Марти, яку ми подарували. Свати приїхали до нас. Мій чоловік, Олексій, приготував смачний обід, ми сходили в лазню. Олексій хотів почастувати Леоніда, але той відмовився, бо був за кермом.
Це, як виявилося, призвело до нашого зіткнення. Ситні та задоволені, ми поїхали. Я, Олексій, Леонід та Наталя. Під час жвавої розмови про будівництво, Леонід відволікся і, не помітивши сигналу світлофора на повороті, в’їхав у високий бордюр на тротуарі. Ніхто не постраждав, але машина отримала значні пошкодження.
Замість того, щоб відчувати полегшення від того, що все обійшлося, Леонід одразу ж почав вимагати від мене половину вартості ремонту. Він наполягав, що ми є “спільними учасниками поїздки”, і тому маємо нести “спільну фінансову відповідальність”. Його дружина, Наталя, підтримала його, аргументуючи тим, що ми “забезпечені люди” і маємо їм допомогти.
Я була вражена такою безпринципністю. Звісно, ми з Олексієм мусили повертатися додому на таксі, залишивши їх викликати евакуатор. Я обіцяла їм віддати гроші наступного разу, щоб не створювати ще більший конфлікт на очах у перехожих, але відчувала себе приниженою та ображеною.
От вам і життя. Ти намагаєшся жити чесно, підтримуєш родину, тяжко працюєш. А потім зустрічаєшся з такими ситуаціями, які повністю ламають твою картину світу. Свати, які не можуть заплатити за весілля сина і при цьому вимагають гроші за розбитий власний автомобіль, у якому ти ледь не постраждала. Це дивина як на мене.
Сам зять, Богдан, нормальний, працьовитий хлопець. Але його батьки… вони мене просто дивують. Сподіваюся, що характер Леоніда та Наталі не передасться онукові Андрійкові. Інакше моїй доньці Марті буде дуже важко. Я ж сподіваюся на краще!
Дорогі читачі, що мені робити далі з такими родичами? Чи варто покривати цей ремонт, щоб не псувати стосунки з Мартою і Богданом, чи треба було відмовити їм одразу, щоб поставити їх на місце?
