fbpx

Мої обидві донечки вже понад 20 років у Польщі живуть. І кілька місяців тому вони забрали мене з Чернігова до себе. Але я навіть уявити собі тоді не могла, що мене чекає! Хіба я могла здогадатися, що мене чекає старість не поруч з дітьми й онуками? Здогадатися, що вони мені приготували

Мої обидві донечки вже понад 20 років у Польщі живуть. І кілька місяців тому вони забрали мене з Чернігова до себе.

Але я навіть уявити собі тоді не могла, що мене чекає! Хіба я могла здогадатися, що мене чекає старість не поруч з дітьми й онуками? Здогадатися, що вони мені приготували? Звичайно, не могла, мені таке й у страшних снах не бачилося.

У мене з донечками зіпсувалися стосунки, і я не знаю, що мені тепер робити. Все своє життя я присвятила дочкам, Олесі і Маринці, ростила їх сама. А вони, коли виросли, віддячили її зрадою.

Дуже довгий час я не могла стати мамою. Коли ж це сталося, ми з чоловіком плакали від щастя. Але це було не останнє диво, яке чекало на нас. За кілька місяців ми дізналися, що ми матимемо двійнят! Щастю не було меж! Але й відповідальності ще більше. Було зрозуміло, що працювати доведеться вдвічі більше.

Я була готова до всіх труднощів, бо щиро хотіла стати мамою. Ми ростили і виховували дітей так, щоб вони ніколи і ні в чому не потребували. Я вважаю, що нам вдалося створити всі умови для того, щоб доньки мали казкове дитинство.

Вони мали все, чого вони хотіли. Ходили одразу до кількох репетиторів та на танці, вивчали іноземні мови, любили спорт і гімнастику. Коли настав час обирати вуз, олеся захотіла вступати до медичного, а Маринка – на журналістику.

Олесі вдалося вступити на бюджет до столичного вишу. А за навчання Маринки довелося платити, причому пристойні гроші. Щоб Марина не відволікалася від навчання, ми почали винаймати їй однокімнатну квартиру неподалік університету. З Олесею було простіше: вона жила з нами до самого випуску.

Добре, що наші старання не були марними. І обидві дочки працюють за фахом, і їм це дуже подобається.

Вони вже давно виросли та завели свої родини. Однак сталося так, що вони обидві з родинами виїхали у Польщу вже багато років тому і влаштувалися там. Але кілька разів на рік обидві дочки їздили до нас, та й ми з чоловіком неодноразово бували у них.

Два роки тому не стало мого чоловіка Андрія. Я не вірила в те, що сталося, оскільки тільки-но виповнилося 65 років. Він міг прожити ще безліч років, няньчитися з онуками і навіть правнуками і радіти життю. Але доля вирішила інакше. З того часу я жила одна у трикімнатній квартирі.

Я стала вдовою, і моє життя втратило всякий сенс. За цей час без Андрія я дуже осунулася, часто хворіла і практично не виходила з дому. А тут щей все це почалося в Україні.

Кілька місяців тому по мене приїхала Олеся і забрала мене у Познань, хоч я спочатку і відмовлялася. Та потім таки погодилася – бути у спокійній країні поруч з рідними все ж краще. Але, здається, мої діти гадають по-іншому.

Я оселилася у Олесі в Познані, а недавно приїхала з Варшави Маринка, як виявилося, щоб поговорити зі мною серйозно.

І я дізналася, що дочки хочуть запроторити мене до будинку для людей похилого віку, а мою квартиру в Чернігові продати. Мовляв, мені догляд потрібен особливий, а вони його дати не можуть – працюють, часу нема. Та й нема чого мені самій повертатися у ту велику квартиру й небезпеку, як сказали мої дочки. Ось вже дякую на доброму слові!

Незважаючи на те, що діти непогано заробляють, своїм житлом вони ще не обзавелися, живуть з родинами в орендованому. Ось і хочуть поділити виручені за квартиру порівну гроші, щоб зробити перший внесок за нові квартири для своїх сімей.

А про мене ніхто не подумав! Я давно не була в такому ступорі, як того дня.

У горлі стояв ком, але я сказала:

– Я ніколи не вважала, що ви мені щось винні. Але невже після всього, що ми з батьком зробили для вас, у вас вистачає совісті запропонувати мені переїхати до будинку для людей похилого віку? З якого дива я повинна продавати свою квартиру і жити незрозуміло де? Я не бажаю вас бачити!

Маринка в той день мовчки поїхала. У нас із дітьми зіпсувалися стосунки. Я не знаю, що мені робити тепер, коли вони готові відправити мене до будинку для людей похилого віку заради грошей, навіть тут, у Польщі, де такі будинки дуже пристойні й облаштовані. Але я не хочу! Краще б я залишилася сама в Україні, ніж так.

Невже я сама винна, що Олеся й Марина виросли такими байдужими до мене? І що мені робити далі?

Відмовлятися від пропозицій дочок і повертатися додому? Таке рішення мені здається найвірнішим.

Дуже важко на душі, як бути – не знаю.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page