Мої син і невістка жили в Херсоні. Коли все це сталося, я віддала їм свою квартиру в Полтаві і перебралася в село, в мамину хату, я давно про це мріяла, щиро кажучи. Сестра дізналася, що я обжилась у селі, і вирішила відправити до мене свою доньку, я й погодилася – найнерозумніший мій вчинок, скажу я вам. Але про все по-порядку.
Після того, як моя дочка вийшла заміж і вихала за чоловіком в Херсон, я зрозуміла, що більше в місті мені робити нічого. З чоловіком ми давно розлучилися, але він вчинив як чоловік і залишив нам квартиру, частину грошей і навіть допомагав якийсь час фінансово. Тож майже жодних складнощів у цьому плані після розставання ми з дочкою не відчували.
Пройшли роки, моя мама в селі постаріла, а в Україну вторглася рф. Тому я зрозуміла, що мені настав час доглядати маму, а молодим віддати квартиру, щоб жили з моєю онучкою у відносній безпеці. Тож я виїхала з нашої старої квартири, щоб переїхати до села в будинок моєї матері. А за кілька місяців мами не стало і я лишилася сама.
За документами будинок належав мені та моїй сестрі Іванні. Вона теж у якийсь момент віддала перевагу переїхати в місто, тож без легко погодилася віддати мені свою частку за деяку суму грошей. Ми це питання вирішили дуже швидко і мирно.
Слід визнати, роботи за містом багато. Потрібно викосити траву, бур’яни. Відремонтувати фасад будинку, почаклувати і над внутрішніми стінами приміщень. Усім цим я займалася, як мама вже полинула на небо. Ремонтувала, розставляла привезені меблі, мила кімнати, кухню та інше.
Кілька перших місяців сільського життя мені, можна сказати, міській людині, якщо не враховувати мого дитинства та юності, довелося знову звикати до монотонної праці. Звичайно ж, я не Робінзон Крузо, тож якісь запаси були привезені з міста. Ще мені привезли телевізор та навіть провели Інтернет. Я не збиралася читати книги вечорами, використовуючи свічку, як наші предки.
Проте робота на городі, доставка води з колодязя, розпалка печі – це не така вже й проста справа для міської жительки мого віку.
Десь мені довелося питати поради у сусідів, а десь навіть просити допомоги. Минуло ще кілька місяців, і я нарешті обжилася, навіть завела собі кота, щоб було веселіше.
Вісті про мою маленьку, але важливу перемогу дісталися і до сестри. І вона вирішила мені зателефонувати. Я, звичайно, розповіла їй про своє життя, про те, що не шкодую про своє рішення переїхати і що свіже повітря і спокій позитивно впливають на емоційний стан. А людям у наш час цього зовсім не вистачає.
Тоді Іванна запропонувала мені провести якийсь час із племінницею у себе в селі. Нехай дитина теж побачить, що таке сільське життя, трохи відпочине від гаджетів влітку та подихає свіжим повітрям. Та й мені буде компанія. Місця, як ми обидві знали, їй вистачить із головою. Раніше вся наша родина жила у цьому будинку. Ну, я й погодилася, чому ні. На тиждень-другий.
Але Аня, моя племінниця, виявилася ще тією проблемою. У свої 15 років вона показала себе досить волелюбною і непокірною дівчинкою, яка нічим не захотіла займатися. Сиділа в телефоні, слухала музику, уникала мене і тільки питала, куди тут можна сходити, щоб було цікаво.
Ну, не можу ж я постійно відповідати, що непогано було б піти нарвати вишні або сходити на озеро. Бо відповіддю на це було б стандартне закочування очей та позіхання.
До речі, мені було дуже незвично, що дівчинка її віку завжди мала макіяж на обличчі. При цьому сама по собі виглядала вона чудово, але це бойове розфарбування було для неї дуже важливим. Вже не знаю, на кого вона хотіла справити враження, на мене чи на кота.
А на четвертий тиждень почали з’являтися й інші проблеми: мені стало банально не вистачати грошей. Бачте, хоч я й закуповувалась у місцевому магазині, продукти тут теж коштують грошей. А в нас, сільських, гаманці не надто товсті. Та й племінниці я намагалася купувати все найкраще.
На цю новину сестра відреагувала дуже своєрідно: «Як це так, відправляють інші сім’ї онуків бабусям на літо. І нічого, а ти чому не можеш протриматися і скаржишся?
Так я і зрозуміла, до якої категорії мене визначила рідна сестра, а заразом і племінниця. У бабусі. А що, живу в селі, сиджу з малолітньою племінницею та котом, господарюю. Тепер я, отже, бабуся. І начхати, що ми зі Іванною маємо різницю у два роки всього!
Після цих заяв у мені знову прокинулася міщанка. Я дістала свою косметичку, сховану раніше в якийсь дальній кут. Викликала таксі з планшета, що, до речі, влетіло мені в копійчину. Зібрала речі Ані та поїхала з нею додому, до сестри Іванни. Там після невеликої, але насиченої розмови на підвищених тонах чадо було повернуто до рідного середовища.
А я поїхала додому сама. Повністю задоволена.
Коли повернулася до себе в село, я зробила висновок, що місто може знайти тебе навіть у такому відокремленому місці. А ще я зрозуміла, що іноді випускати пару – це нормально. З того часу я вирішила, що гості у мене можуть залишатися не більше, ніж кілька днів, хто б це не був.
До того ж, мої рідні дочка, зять і онучка бувають у мене дуже рідко – у них робота і купа справ в місті. То чому я маю няньчитися проти своєю волі з чужою дитиною, навіть якщо це племінниця? Але Іванна вже місяць зі мною не спілкується.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com