fbpx
життєві історії
Моїй бабусі Парасковії 101 рік. Ми живемо у Франківську, а вона недалечко в селі. Але сама! Тримає кізку. Ми провідуємо її щодня, звичайно. Кілька років тому я розпитувала. Бабуся каже – я такого ніколи не робила й не роблю, а кожному чоловіку треба народити. Такого їм більше ніхто не розкаже

Моїй бабусі Парасковії 101 рік. Ми живемо у Франківську, а вона недалечко в селі. Але досі сама, уявляєте!

Тримає кізку, на її молочці й живе останні років 10. Ще бабуся їсть трохи білого хліба, варену моркву й бурячок. П’є воду – ми їй в хату давно водичку зі свердловини завели. Оце мабуть і все її меню зараз.

Ми провідуємо її щодня, звичайно. То я, її правнучка, з чоловіком чи дочкою, чи мій тато, її онук.

У бабусі Параски троє дітей, дочка й два сини. Всі старенькі, але всі живі. Онуків – 7, нас, правнуків, 11!

Але вся наша рідня розпорошилися по різним регіонам України і за кордон, близько до прабабусі тільки наша «гілочка».

А решта родичів дзвонять постійно і по можливості навідуються, родина у нас велика і дружна.

Кілька років тому я розпитувала у прабабусі Парасковії, як вона дожила до таких років. Її відповіді мене, щиро кажучи, вразили.

Сіла я і записала, що пригадала – нехай моім діткам, онукам лишаться ці спогади. Бо такого їм більше ніхто не розкаже.

– Жила собі тай дожила і далі житиму, скільки Господь скаже, – відповіла мені бабуся.

Вона говорить, що не можна ображати природу.

– Не можна рвати квітку просто для забаганки, наступити на мурашку, знищити комашку чи пташину, чи звірину. Я такого ніколи не робила й не роблю. Людина як руйнує щось чи когось – руйнує себе. Цивілізація наша вся руйнівна, дитино, але можна цього не робити. То великий гріх – жбурляти сміття у воду чи кидати в лісі, Бог не прощає і карає.

Треба любити все, що маєш і все, що робиш, ще сказала бабуся.

– Маєш мало – не жалійся, а цінуй, людині багато не треба. А маєш багато – поділися, і тобі люди подякують і здоровлявід цього додасться.

Бабуся Параска була заміжня тричі. Один чоловік, другий за рахунком, пішов від неї до іншої жінки в сусіднє село, а двоє вже на небі давно.

Кожному чоловіку бабуся народила по дитині.

– Чоловіків любити треба, а як любиш – народити йому дитя, продовжити вас двох і вашу любов на цім світі. А як розумієш, що ти вже не люба йому – відпустити треба, не гніватися і не мститися. Все у житті бува, душі й серцю не накажеш.

Для мене ці її слова стали відкриттям, бо свого часу я дуже довго тримала образу на хлопця, якого дуже кохала, а він мене покинув. Я бажала йому всього найпекелтнішого!

А це останнє, що сказала бабуся Праска. Потім вона втомилася і більше нічого від неї почути не вдалося.

– А жити завжди, дєтко, допоможе Бог. Ти розмовляй з ним і дітей навчи. Питайся його у всьому, довіряй йому і дякуй кожної хвильки. Бо ранок настав – треба подякувати. Вечір прийшов – теж дякуй. Все це диво Боже.

Бабуся Параска завжди уникала публічності, не зголосилася на жодне інтерв’ю з нашими місцевими й столичними журналістами, які до нас зверталися, просили нас, щоб вона погодилася розповісти про свої секрети її довголіття.

Тому і я, з поваги до неї, не назву ні село, ні прізвища й по-батькові моєї прабабусі.

Все, що можу – подітилитися з вами її словами. Я сама слідуватиму цим безцінним порадам, вчитиму такому ставленню до життя – цього Божого дива – своїх діток і в майбутньому онуків.

Дякую Всесвіту, що наша родина має таку прабабусю!

Автор – Олена К.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.

You cannot copy content of this page