fbpx

Моїй доньці від бабусі лише кілька цукерок діставалося. Коли всі збиралися у вітальні, я стояла біля плити, готувала святковий обід і накривала стіл – рідними це сприймалося як належне. А Микита мої зусилля «оцінив». Не встигла я відчути себе господинею, як брат якось обмовився: «Ти думаєш, що дім тобі дістанеться? Ні, ділитимемо порівну!» Наша літня мати залишилася сама чекати, коли хтось із дітей приїде до неї в гості

Я була старшою дитиною у звичайній сільській родині, а вся увага батьків у нашій родині діставалася моєму молодшому брату Микитці. Навіть як не стало тата, нічого не змінилося: мати більше балувала сина, а мені діставалося за немитий посуд. Мені часом було прикро до сліз, але я нічого не могла з цим вдіяти.

Тому, коли мені виповнилося 18 років, я вийшла заміж і без жалю залишила батьківську хату. Через рік я народила дочку і сподівалася, що моє життя зміниться на краще, але помилилася з вибором чоловіка. Він виявився великим любителем пляшки і я не змогла це змінити.

Щоразу чоловік клявся й обіцяв, що подібне ніколи не повториться, і я прощала його. Але все таки через десять років я з донькою на руках не повернулася до матері.

Брат Микита тим часом уже влаштувався на гарну роботу, благополучно обзавівся сім’єю та переїхав жити до міста. Мати не могла натішитися успіхом сина. А коли мій брат приїжджав до батьківського дому погостювати, то мама просто бігала навколо, стараючись догодити. Не забувала вона і щедрі гостинці його дітям передавати, хоча моїй доньці від бабусі лише кілька цукерок діставалося.

Коли всі збиралися у вітальні, я стояла біля плити, готувала святковий обід і накривала стіл – рідними це сприймалося як належне. Потім гості від’їжджали, а вона мила посуд і прибирала в хаті. Як сказала мати, Микита – гість, а я – господиня. Тому я і не обурювалася, а намагалася всім догодити та виявити гостинність.

Я почала поступово налагоджувати побут: у будинку, що обсипався, за свої гроші зробила ремонт, привела його в порядок і облаштувала присадибну ділянку. Вперше за багато років подвір’я набуло пристойного вигляду, але від матері подяки я так і не дочекалася.

А Микита мої зусилля «оцінив». Не встигла я відчути себе господинею, як брат якось обмовився: «Ти думаєш, що дім тобі дістанеться? Ні, ділитимемо порівну!» Мати тоді підтвердила, що різниці між дітьми не бачить і все господарство після неї слід розділити навпіл.

Хоча мій брат уже мав на той час квартиру та машину. А я усі самостійно зароблені кошти витратила на ремонт нашого старого батьківського будинку.

Тоді я зрозуміла, що треба було думати про власне житло, а не вкладатись у те, що мені не належатиме. Витерши сльози, я поставила собі за мету: чого б мені це не коштувало – купити квартиру в місті!

Я працювала не покладаючи рук, але свого досягла. Через 10 років я стала власницею однокімнатної квартири, до якої переселилася разом із донькою.

Тепер наша літня мати залишилася сама чекати, коли хтось із дітей приїде до неї в гості. Микита приїжджає до села машиною, але мене з собою не кличе. Та й сама я не маю бажання зустрічатися зайвий раз із братом, тож добираюся до матері автобусом. Зідзвонюємося ми рідко, і розмовляємо «ні про що», бо давно віддалилися один від одного.

А мама моя так і не може зрозуміти, чому між рідними людьми зіпсувалися стосунки. Але вже нічого не змінити.

Передрук без посилання заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.

You cannot copy content of this page