Моїй мамі 57 років, мене вона виховувала одна, без чоловіка. Є ще двоє дітей від першого шлюбу мами, вже дорослі люди, сімейні. А я маю поважати, любити й терпіти її з усіма її примхами й вибриками.
У мами винятково важкий характер, не хочеться в це вірити, але вона таке витворяє! У своїй молодості вона була досить популярною, симпатичною жінкою, користувалася увагою в чоловіків, але з якогось часу все змінилося.
Маму понесло в релігії. Ходить до церкви вже років 12, напевно. Спочатку силоміць мене тягла туди. Ну а що я, дитина семи років, не можу ж протистояти матері. Доводилося мені ходити туди, бо я страшенно боялася її. Щосуботи я всю ніч плакала в подушку, вранці тремтячими ногами йшла на збори, бо це була не православна церква.
Там сиділа, боялася поворухнутися, намагалася запам’ятати все, що говорив проповідник, бо на зворотному шляху у мами була звичка питати мене переказ проповіді. Додому я приходила в напівнепритомному стані. Бабуся намагалася відмовити матір хоча б мене брати на ці збори, але мама була невблаганна: “Я всіх вас врятую, всіх приведу до Бога!”.
Сестрі на той момент було вже років 19-20, вона втекла від матері, вийшла заміж. Мене жаліла, але вплинути на маму не могла, ну а брат завжди був улюбленцем, тому йому дозволялося все, що він забажає.
Я підросла, почала замислюватися про подальше навчання, вступ до вишу. Оскільки все життя займалася журналістикою, працювала в газетах, то інших думок, щоб йти кудись в інше місце, у мене і не було. Журналістика – це моя мрія, моя любов, якщо можна так сказати.
Але взаємини у нас з мамою перестали складатися взагалі, я була заляканою доволі дитиною, мама мені забороняла спілкуватися з сестрою, сама своїми щоденними дзвінками доводила сестру своїми моралями, що в сестри все в житті не так, вона невдаха, вона невдячна, безсовісна.
На той момент у сестри вже було троє дітей, коханий чоловік, власноруч зароблена квартира. Тоді, в 11 класі, я зрозуміла, що не зможу жити в одному місті з мамою. Я знала, що в Київ можу не вступити, і тоді залишуся жити з мамою. Я зібрала речі і поїхала в наш обласний центр, в Черкаси, вступила не економічний.
Вчитися тут дуже і дуже важко, кожну сесію чекаю свого відрахування і з острахом думаю, що я робитиму у своєму місті, якщо, не дай Боже, мене відрахують.
Зараз ситуація така: мама ні з ким не спілкується, сестру мою характеризує “Щоб їй порожньо було!”, дружину брата мама не переносить, та й невістка маму також. Мама вважає себе найкращою людиною на землі, а навколо всі погані. Мене намагається контролювати у всьому, абсолютно у всьому.
Мені можна одягатися тільки так, як сказала мама, їсти тільки те, що вона сказала. Останній час вона зациклилася на здоровому способі життя, і це вже доходить до абсурду.
Коли всі мої однокурсники з радістю їдуть на канікули додому, я їду мало не зі сльозами. Намагаюся день від’їзду відтягнути до останнього. Бо вдома на мене чекає: постійні розповіді матері про те, яка нікчема моя сестра, що вона не хоче спілкуватися з матір’ю; захоплені розмови про церкву, постійні стеження, підозри, їй здається, що її хочуть обікрасти, всі обманюють.
Особистого простору для неї не існує, я не маю права користуватися навіть лаком для волосся, бо це шкідливо, каблуки носити шкідливо, “ти їх ніколи не носитимеш”, митися в жодному разі не можна через день навіть, а я взагалі кожен день в душ ходжу!
Не дай Боже їй щось заперечити, таку виставу затіє, що з розуму зведе кого завгодно.
З одного боку, це моя мати, я зобов’язана її любити, дбати про неї в старості. З іншого боку, від неї всі відвернулися, залишилася одна я, і всі її шишки припадають саме на мене! Я навіть їй дзвонити боюся, бо вона вміє довести до сліз навіть через трубку! І при цьому кинути трубку, заявивши, що я її образила дуже, що я така ж, як і моя сестра, я не слухаю матір і так далі.
Я не знаю, що робити. Я втомилася її боятися, але просто перестати спілкуватися з нею я не можу – я залежна матеріально цілком і повністю як мінімум ще рік, півтора, поки не зможу вчитися і працювати одночасно, але і спілкуватися з нею теж дуже важко.
До того ж вона плекає думки про переїзд до мене в Черкаси. Що, мовляв, купить вона квартиру, продасть двушку в нашому місті, купить тут однушку в передмісті, будемо ми з нею жити в однокімнотній довго і щасливо, поки я не закінчу виш і не зможу купити нам з нею квартиру більшу.
І вже все це вона продумала, майже домовилася з агентством про переїзд. я намагалася якось ненав’язливо її відмовити, що, мовляв, мам, ти тут роботу не знайдеш і таке інше. Але у відповідь чую : “Ага, ти матір просто бачити не хочеш! Ти не хочеш зі мною жити! Аааа!” – потім слідує кидання трубки.
Що робити? Куди тікати? Жити я з нею точно не зможу!
Фото – авторське, ілюстративне.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.