fbpx

Моїй мамі вже аж 65 років, вона мешкає сама у двокімнатній квартирі, я подумала, що вона погодиться допомогти своїй онучці. Наївна я була! Я не стала дорікати доньці, щоб вона у 20 років з’їжджала на орендовану квартиру. Як батько пішов у інший світ, мама швидко знайшла собі нового чоловіка. Малюку що, у ванній стелити

Моїй мамі вже аж 65 років, вона мешкає сама у двокімнатній квартирі, я подумала, що вона погодиться допомогти своїй онучці. Наївна я була!

Справа в тому, що два роки тому я розлучилася з чоловіком. Про причини писати не стану, скажу тільки, що кожний залишився при своїй думці. Ми розміняли нашу двокімнатну квартиру в центрі міста на дві однокімнатні, щоправда, в простих районах.

Я вважаю, мені з цим розміном пощастило двічі: по-перше, квартири були в різних районах, а отже, з колишнім я більше не бачитимуся.

Ну і по-друге, квартира, яка мені дісталася, насправді була досить просторою. Свого часу господарі знесли стіну та замість двох невеликих кімнат зробили одну. Єдиний недолік – старий ремонт. Меблі, відсутність потрібної кількості розеток, та й стіни як із картону.

Так, забула розповісти. Жити ми в цій кваритирі стали з моєю дочкою. Оскільки вона залишилася зі мною, вони перестали спілкуватися з батьком. Ну, що поробиш.

Кімната хоч одна, але простора. Ми перевезли дивани, і місця загалом вистачало. Я не стала дорікати доньці, щоб вона у 20 років з’їжджала на орендовану квартиру. Адже вдвох веселіше, та й де вона гроші візьме, працюючи касиркою?

Все йшло наче добре. Жили собі та не тужили. Але тут новина: Марійка, дочко моя, при надії. Від якогось Діми, друга дитинства. Не суть, словом. Я спершу таємно зраділа, що знайшовся чоловік для дочки, отже, вона буде захищена, одружена. Все як годиться.

Але потім виявилось, що у Діми цього нічогісінько за душею і в кишені. Сам студент, навчається, підробляє; перспективний, мабуть, але зараз дуже все сумно.

Грошей на якісь інші варіанти не було, тож почали ми жити вже втрьох. Я відгородила свою частину кімнати, молоді – свою.

Добре, хоч цей хлопець практично завжди був відсутній. Приходив, можна сказати, через день і завжди дивився на мене таким смиренним поглядом, що просто не могла з ними обома сперечатися. Але треба було щось робити.

Ось із цього і почався мій конфлікт із мамою. Справа в тому, що вона живе за 20 хвилин їзди від нас. У мами непогана квартира, двокімнатна. Вона з тих жінок, котрі ніколи в житті не назвуть себе бабусею. Навіть якщо чекають на правнука. Адже так воно і є.

Ми з мамою мало спілкувалися, і на те була причина. Після того як батько пішов у інший світ, мама швидко знайшла собі нового чоловіка. Хоча навіщо він їй? Самотність їй точно ніколи не чекала.

Так от, між нами сталася розмова. Я просила її взяти мене до себе жити, щоб можна було мою однокімнатну віддати дочці. Або, навпаки, щоб вона переїхала до мене, а молоді з’їхали у «двушку». Тим більше, що їх незабаром стане троє. Ну нормальна ж розмова? Допомогти внучці, трохи потіснитися. Ми ж усі рідні.

Але мама тільки почала кричати на мене у відповідь. Сказала, що нарешті хоче пожити для себе, а не для дітей, які вже надоїли. Що квартира її нам не дістанеться взагалі ніколи. У неї тепер коханий чоловік та власне життя. Попросила нас її не турбувати. Ось така любляча бабуся. Прабабуся.

Не знаю як, але треба вибиратися з такого тяжкого становища. Тому що це ненормально, жити в умовах мурашника. Для двох моєї квартири вистачить. Ну, для трьох, із натяжкою.

Але буде ще й маленька дитина. Це вже зовсім інша справа. Йому що, у ванній стелити? Поки що обмірковую всі варіанти, але нічого путнього в голову не лізе. А час біжить, причому дуже швидко, і народження малюка не за горами.

Передрук без посилання заборонено.

Фото ілюстративне, авторське.

You cannot copy content of this page