Моїй рідній сестрі Катерині було 48 років, коли її дочка поїхала із чоловіком за кордон. Десять років вона жила надією, що діти стануть на ноги і візьмуть їх із чоловіком до себе. І довгоочікувана подія нарешті сталася.
Але щастя не настало. Сестра з розпачем виявила, що сім’ї доньки вона не дуже потрібна. Її з чоловіком зустріли успішні та дуже зайняті діти, англомовні онуки, опікувані турботливою нянею. У їхньому заповненому до краю, розписаному по хвилинам життя, їм не було місця.
Вони так і не змогли адаптуватися до нового життя, і гостро переживали почуття самотності. Це посилилося труднощами спілкування, викликаними незнанням мови, культурними відмінностями. Внуки Катерину не сприймали як бабусю та й для неї вони не були такими рідними, як на відстані.
Я вмовила сестру повертатися додому, хоча квартира вже була продана. Але Катя все ж погодилася після аргументів і вмовлянь свого чоловіка.
Зараз сестричка з чоловіком живуть у мене та роблять ремонт у своїй новій квартирі, яку дочка і зять їм допомогли купити, додавши грошей. Шкодують, що не послухали мене, продали квартиру, в яку вклали багато коштів, сил та душі. А дочка з моменту їхнього від’їзду навіть жодного разу не зателефонувала їм. І ось це найсумніше насправді.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото – Ibilingua.com.