Ми зі Степанком росли разом у селі на березі величної річки під стінами древнього монастиря. Там гралися, прокрадаючись потайки у великий і загадковий монастирський сад по червонобокі налиті яблука, там росли і дорослішали…
Там, в тому саду, в обіймах весни і яблуневого цвіту, ми пізнали одне одного і дали обітницю, що завжди, як би не випробовувала нас доля, будемо разом.
Всі в селі знали, що ми зі Степаном – пара. Ось тільки як невістка я не дуже підходила Степанковим батькам.
У мене – тільки мама, яка нас з молодшою сестрою сама виховує. А родина Степана більш заможна, його дід головою колгоспу був, тато – директор нашої місцевої агрофірми.
Після закінчення школи ми хотіли вступати до Києва разом, але батьки відправили Степана навчатися закордон: спочатку у Варшаву, а потім – у Лондон.
Я чекала. Але ми дуже рідко передзвонювалися, не було тоді ще таких можливостей, як зараз.
А потім, влітку після четвертого курсу, до мене прийшла Степанкова мати і сказала, що в Англії у нього є дівчина, що він збирається одружуватися.
А як же обітниця на березі величної річки під древніми стінами монастиря?.. Просто слова? Дитяча гра?
Мені було дуже важко, але я справилася, що мені лишалося? Бажала коханому щастя в думках. Молилася за нього і намагалася не тримати образу. Це життя… Доросле і реальне. Воно відрізняється від дитячого світу казок і віри навіть в неможливе.
У 25 рокі я вийшла заміж за Дмитра. Звісно, не любила. Але Діма – дуже хороша, порядна людина. Він оточив мене любов’ю, турботою, увагою. З ним мені стало тепло і затишно.
Сестричка моя виїхали в Київ, а я навпаки повернулася в село: ми з Дмитром розписалися, переїхали до мами, я пішла на роботу в школу у райцентрі, Діма – інженером у агрофірму.
Скоро у нас народилася Наталочка.
Через п’ять років не стало мами, ми стали господарями в її домі. Так і жили. Не яскраво, але спокійно.
Підростала донечка.
Про Степана я нічого майже не чула, сюди він не приїздив, а от батьки до нього іноді літали. А я зумисне не хотіла знати щось про коханого, бо все з ним пов’язане – то минуле і недосяжне.
***
Позавчора я, як завжди, вийшла після свого останнього уроку зі школи і йшла до зупинки маршрутки, щоб їхати додому в село. На узбіччі біля школи помітила припарковану іномарку – незвичне явище для нашого маленького райцентру.
Відкрилися двері і Степан вийшов мені назустріч.
Весь навколишній світ зник. Тільки він: його риси, очі, руки, запах… Ми пішли в машину, поїхали світ за очі, у велике, заховане між селами поле…
Ні, він ніколи не збирався одружуватися. То його мама все для мене вигадала. Просто не виходило вирватися: складне навчання, практика, робота, відповідальна посада… Там, у далекому Лондоні. Степан – лікар.
А потім йому сказали, що я заміжня, то він перестав сюди і рватися, лише оплачував батькам перельоти до нього в гості.
Його направили у складі делегації в Україну, всього на кілька днів. Часу – обмаль. А ми вже й так стільки його згаяли…
Обітниця у монастирському саду – не просто слова. Ні, не просто.
Розлучення, всі формальності, пояснення, оформлення документів на вивіз дитини (якщо Діма ще дасть згоду) – то все дуже, дуже довго, важко, нестерпно болісно для тих, хто мені дорогий…
Краще і легше просто зникнути. Назавжди або хоча б надовго. У Степана все для цього готове.
Якщо Наталочка буде біля Дмитра, їм обом буде легше. А я… Я справлюся. Біля Степана я все витримаю.
Адже обітниця у монастирському саду – не просто слова. Ні, не просто.
***
…Можливо, колись я себе пробачу. А можливо – й ніколи. Друга година ночі. Чоловік з донечкою міцно сплять. Беру лише маленьку сумку з документами, косметичкою. Цілую Наталочку. Чи побачу її ще коли?..
За рогом нашої вулиці мене чекає в машині Степан.
Автор – Олена К.
Спеціально для видання Ibilingua.com.
Передрук без гіперпосилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, з вільних джерел, pixabay.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook і залишайте свої коментарі!
