fbpx
життєві історії
Можливо, ви подумаєте, що я дивна чи навіть зла. Але я порахувала, скільки повинен мені син за те, що я його виростила і виховала, витрачалася на Марка матеріально й душевно. Маленька дівчинка, яка хотіла гратися, змушена була проводити своє дитинство під суворим наглядом жінки у віці. Жодного разу не назвавши мене на ім’я, вона кидалася їжею, розводила в кімнаті справжній смітник. Друзі нехай з’являються у його житті, коли Марк підросте

Можливо, ви подумаєте, що я дивна чи навіть зла. Але я порахувала, скільки повинен мені син за те, що я його виростила і виховала, витрачалася на Марка матеріально й душевно. Все поясню.

Коли я була маленькою, то моїм вихованням займалася бабуся. Батьки багато працювали і допізна, тому інших варіантів і не було. Маленька дівчинка, яка хотіла гратися, змушена була проводити своє дитинство під суворим наглядом жінки у віці. Жодних іграшок, жодних подруг. Свіже повітря лише під наглядом бабусі та максимум кілька годин на день.

Так і вийшло, що, прийшовши до школи, в перший клас, я була зовсім не соціалізована. Так, вміла читати та трохи писати. Вже знала цифри до ста чи, здається, навіть до тисячі. Але на цьому все.

У мене ніяк не виходило потоваришувати з дітьми. Однокласники вважали мене надто дивною, замкненою та повільною. Тепер я розумію, що виною була моя модель поведінки.

По суті, я була маленькою бабусею, яка не дозволяла своїм одноліткам бігати в коридорі, постійно бурчала і ледве що не ябедничала про все вчителеві. Але інакше я не могла. Напускна «правильність» була моєю суттю.

За поведінкою мене всім ставили за приклад, а ось оцінки досить швидко нормалізувалися, і з міцної відмінниці я перетворилася на хорошистку.

Тільки у старшій школі я завела собі подругу. Вона теж була не такою, як всі, але в неї на те були свої причини: бідність і батьки, що п’ють.

До речі, лише одного разу я завела розмову зі своєю мамою щодо бабусі. І ось тоді я зрозуміла, що і вона її страшенно боялася. Дочка, яка у дорослому віці боялася свою матір, як мило!

Коли мені виповнилося 20 років, батько пішов від нас. Не зміг винести погоду у будинку. Дуже вибачався переді мною, але я, здається, вже тоді розуміла причину його бігства. Мама ставала все більше схожою на бабусю. Постійні докори, настанови і невдоволення доведуть будь-кого.

Я ж, у свою чергу, знайшла хлопця і переїхала на орендовану квартиру.

У бабусі почалася старість і слабкість. Мама постійно згадувала батька останніми словами і часто плакала. Вона не встигала справлятися з роботою і водночас доглядати бабусю. Тому доглядальницею стала я.

Уявляєте, як це – доглядати людину, яка й при своєму розумі тебе не особливо терпіла? А тоді вона стала зовсім нестерпною.

Жодного разу не назвавши мене на ім’я, вона кидалася їжею, розводила в кімнаті справжній смітник, кричала сусідам через стіну, що до неї увірвалися якісь люди.

На особисте життя в мене просто не було часу, та й емоційний стан почав пустуватися. Молодий чоловік, з яким ми прожили досить довго, просто пішов. А я залишилася в тому самому цікавому стані…

Тепер уже я, так би мовити, у зрілому віці. І ви знаєте, я дуже добре розумію свою бабусю. Згадую про цю жінку з повагою та легким сумом.

Розумієте, я виростила сина сама. Чоловік у моєму житті так і не з’явився. І я вирішила, що свою дитину потрібно ростити так, щоб вона з ранніх років розуміла, який цей світ нерайдужний.

Подивіться, що діється сьогодні. Дітей вже реально не можна залишати на вулиці одних, мало що. Школярі, я знаю, завжди були дуже жорсткими й нетерпимими. Але тепер це новий рівень. Вони все знімають на мобільні телефони.

Але ми пішли в хорошу школу, я не пошкодувала грошей і записала Марка до секції з фортепіано та англійської мови. Так, можливо, важко, але потім він мені “дякую” скаже. Уроки поки що ми робимо разом.

Смішно сказати, але інші батьки не пам’ятають програми початкової школи. А я завжди можу допомогти своїй дитині з уроками.

Можливо, це прозвучить жорстко, але я вважаю, що мій син мені повинен. Не зараз, звісно, ​​але в майбутньому. Я все життя віддала, щоб йому було краще. Виховувати дитину одній тяжко. Дуже важко. Але ми залишаємо після себе нащадків, щоби там, у глибокій старості, було несоромно. І щоб було кому склянку води подати.

Я не їжджу на відпочинок, не зустрічаюся з чоловіками, не заводжу подруг. Навіщо це потрібно, коли сенс життя – ось він. Росте, розумнішає, набирається сили. Я ще досить молода і не буду, як свого часу моя бабуся, розпорошуватись на всяку неактуальну нісенітницю. Звісно, ​​трохи свободи дитині треба утиснути. Але хіба зрівняється заняття всякою нісенітницею з тим, щоб вчитися чогось нового і корисного?

Я вважаю, що ні. І ще я навчаю сина, що головна людина у його житті – це мама. Я його народила, я його виховую і даю путівку в життя. Друзі нехай з’являються у його житті, коли Марк підросте. Поки що це не друзі, а однокласники.

Але в моїй старості дитина зобов’язана утримувати мене, причому в нормальних умовах.

Інакше я не розумію, а навіщо тоді все це потрібне? Та й поміркуйте самі: ми витрачаємо на дітей найкращі роки свого життя. Ми віддаємо все замість того, щоб до старості відчувати хоча б якусь подобу комфорту.

Українська пенсія? Не смішіть мене. І я у своєму синові впевнена. Я виховала його добрим хлопчиком. Який ніколи не забуде про свою матір і підтримає її у найважчий час за будь-яких обставин.

Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.

Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.