Мрія про високий статус і можливість щомісяця заробляти понад 80 000 гривень змусила мене ухвалити рішення, про яке я навіть боялася думати. Я стала успішною, але мої стосунки з сином, здавалося, тепер вимірювалися лише подарунками, купленими за ці важко зароблені гроші
Мене звуть Світлана. Мені тридцять два, і ось уже п’ять років я працюю у великій ІТ-компанії. Звісно, на початку я була просто рядовим співробітником, але завжди прагнула більшого. Хотіла не просто заробляти гроші, а творити щось значуще, керувати процесами, мати вплив.
Я постійно навчалася, брала додаткові проєкти, залишалася після роботи. Моя наполегливість, схоже, не залишилася непоміченою. Мій безпосередній керівник, Ігор Петрович, кілька разів натякав, що бачить у мені великий потенціал.
Він казав: “Світлано, у вас є все, щоб стати однією з найкращих у цій галузі. Потрібно лише трохи більше… рішучості”. Тоді я не розуміла, що саме він мав на увазі. Думала, рішучість – це наполегливість і професіоналізм. Як же я помилялася.
Минулої осені з’явилася вакансія керівника відділу розробки. Це була моя мрія, мій “Еверест”. Конкурс був величезний, адже зарплата і престижність посади були на високому рівні. Я подала заявку, пройшла кілька етапів співбесід і, нарешті, мене викликав на розмову сам генеральний директор – Олег Іванович.
Олег Іванович був людиною-легендою. У свої сорок п’ять він створив компанію практично з нуля. Він мав репутацію сильного, але справедливого лідера. Розмова тривала близько години. Я відчувала, що справи йдуть добре. Я говорила про свої ідеї, про те, як можна оптимізувати роботу команди, про нові напрямки розвитку. Наприкінці він зробив паузу, подивився мені прямо у вічі й сказав:
– Світлано, ваші знання вражають. Ваша енергія – також. Ви – ідеальний кандидат, з погляду професіоналізму. Але є одне “але”, яке, чесно кажучи, мене бентежить.
Мене наче холодною водою облили. У голові промайнула думка: “Невже я знову не дотягнула?”. Я намагалася зберігати спокій.
– Яке саме, Олеже Івановичу?
Він відкинувся на спинку свого шкіряного крісла.
– Я бачив ваш графік. Ви – мама маленької дитини, так? Син, здається, Максимко? Я переглянув ваше особисте досьє. Його потрібно водити до садочка, забирати. А ця посада вимагає повної, я б сказав, цілодобової віддачі. Я не вірю в баланс між роботою та особистим життям на такому рівні. Я – прагматик. Я бачу ризик, що ви просто не зможете приділяти роботі стільки часу, скільки потрібно.
Мій світ трохи похитнувся. Я думала, у наш час такі розмови вже не ведуться. Я відчула образу і водночас – страх втратити свій єдиний шанс.
– Олеже Івановичу, я запевняю вас, що моя дитина не стане на заваді моїй роботі. У мене є няня, є підтримка. Я готова працювати стільки, скільки потрібно.
Він усміхнувся, і ця посмішка здалася мені дещо хижою.
– Я не сумніваюся у вашій організованості, Світлано. Але на цій посаді потрібна не просто організованість, а повне занурення. Я маю на увазі, що вам доведеться “забути” про все, крім роботи. Жодних лікарняних, жодних “мені треба раніше піти, бо у дитини свято”. Ви розумієте? Ви повинні бути готовою до того, що на якийсь час ваша дитина відійде на другий план.
Настала тиша. Я дивилася на нього, на його впевнене обличчя, і в моїй голові точилася боротьба. З одного боку – материнський інстинкт, провина. З іншого – мрія, кар’єра, визнання. Велика зарплата, що дала б Максимусу найкраще майбутнє, навіть якщо зараз це майбутнє вимагає певної “віддачі”.
– Я згодна, – ледь чутно відповіла я. – Я розумію, чого ви від мене очікуєте. Я доведу, що можу поєднати все.
Олег Іванович кивнув.
– Чудово. Тоді ми оформлюємо. Але пам’ятайте мої слова. Ваша перша ж помилка, пов’язана з сімейними обставинами, коштуватиме вам місця.
Через тиждень я отримала призначення. Я була на вершині щастя! Але ейфорія швидко змінилася реальністю.
Моя робота перетворилася на безкінечний марафон. Приходити на роботу о восьмій ранку, йти о дев’ятій чи десятій вечора стало нормою. У вихідні я часто брала ноутбук додому. Проєкти вимагали постійного контролю, команди – уваги. Мій телефон не змовкав.
Максим, якому тоді було шість, почав питати:
– Мамо, а чому ти постійно працюєш? Ми з тобою пограємося сьогодні?
Я лише обіймала його, цілувала у верхівку і відповідала:
– Синку, мамі треба трохи попрацювати, щоб у тебе було все найкраще. Завтра обов’язково пограємо.
Але це “завтра” постійно відкладалося. Спочатку Максимко, здавалося, змирився. Він частіше проводив час із нянею Оленою Василівною, або ж сам із собою, граючись у свої ігри. Я бачила, що він сумує, але заглушала це відчуття словами: “Це заради його ж блага”.
Якось увечері, коли я повернулася додому близько одинадцятої, Олена Василівна, стривожена, зустріла мене біля дверей.
– Світлано, у Максимка висока температура. Він цілий день такий млявий. Я дала ліки, але, можливо, варто викликати лікаря?
Мене пронизав холодний піт. Я підійшла до сина, його щічки були гарячі. Я почувалася погано. Як я могла не помітити? Чому я так довго була на роботі?
У ту ніч я не відходила від його ліжка. Зранку зателефонувала на роботу. Пояснила ситуацію, сказала, що мушу взяти лікарняний хоча б на день.
У відповідь – холодна тиша від Олега Івановича.
– Ви пам’ятаєте нашу розмову, Світлано?
– Звісно, але це… це неможливо було передбачити. У дитини висока температура, я не можу його залишити.
– Ви можете його залишити з нянею. Це ваша робота, Світлано. Нам потрібно терміново доробити звіт для інвесторів. Без вас – ніяк. Ви підводите команду.
Я відчула, як стискаються руки. Але знову ж таки, страх втратити все переміг. Я поклала слухавку, викликала надійного платного лікаря і просила Олену Василівну доглянути сина. Я виїхала на роботу.
Максимко, коли я прощалася, сказав мені, дивлячись заплаканими очима:
– Ти більше мене не любиш, мамо?
Ці слова мене зачепили, але я знову заглушила біль. “Люблю, синку. Дуже сильно”.
На роботі я була, сама не своя. Не могла зосередитися. Телефон постійно дзвонив, і я щоп’ять хвилин перевіряла повідомлення від няні. В обід до мене зайшов Олег Іванович.
– Що ж, ви зробили правильний вибір, – сухо сказав він. – Залиште особисте життя за дверима офісу.
Того дня я повернулася додому пізно ввечері. Максимко вже спав. Його температура знизилася. Олена Василівна сказала, що він цілий день був тихий і майже не грався. Я сіла біля нього, дивилася на його спокійне обличчя і нарешті дозволила собі заплакати. Це було неправильно. Я робила помилку.
Наступного дня я прийняла рішення. Я зайшла до кабінету Олега Івановича.
– Олеже Івановичу, я прийшла повідомити вам, що я вирішила піти з посади керівника відділу.
Він підняв на мене здивований погляд.
– Ви щось не те зрозуміли? Я дав вам шанс!
– Ні, я все зрозуміла. Я зрозуміла, що цей “шанс” коштує мені моєї дитини. Я не хочу обирати між кар’єрою і сином. Я знаю, що можу бути чудовим фахівцем і гарною мамою. Ваша політика – це політика минулого. Я не буду зраджувати себе.
Він намагався мене переконати, нагадував про велику зарплату, про майбутнє. Але я була непохитна. Я вирішила, що краще бути щасливою, хоч і рядовою, співробітницею, яка має час на сина, ніж нещасним керівником.
Я повернулася на свою колишню посаду. Зарплата була нижчою, але я знову почала встигати забрати Максимка із садочка, ми з ним разом готували вечерю, читали книжки. Його очі знову світилися радістю, і це було для мене найціннішим. Звісно, я не кинула кар’єру. Я продовжую розвиватися, але тепер роблю це у власному ритмі, не жертвуючи найдорожчим. Я знайшла іншу компанію, де цінують не лише професіоналізм, а й людські якості.
Моя історія не закінчилася підвищенням у тій великій компанії, але вона закінчилася важливим усвідомленням: ніякий успіх не вартий втрати зв’язку з власною дитиною.
А як вважаєте ви, шановні читачі? Чи існує насправді ідеальний баланс між великою кар’єрою та повноцінним материнством, чи комусь завжди доводиться жертвувати?
