Мушу зізнатися: мені часом до сліз прикро і соромно за свого Тараса, особливо коли ми збираємося на якесь родинне свято чи зустрічаємо його давніх друзів.
У нас, дякувати Богу, є можливість жити гідно, шафи повні нового, стильного одягу, який я так люблю купувати, але мій чоловік, як заxfhjdfybq, постійно носить одне й те саме, дотепер не зношуючи свої футболки та штани, хоча вони вже, м’яко кажучи, не дуже презентабельні.
Я ж сама — прихильниця всього нового, яскравого, обожнюю відчуття “з голочки”. А найнестерпніше те, що я його майже силоміць відвела до стоматологічної клініки, аби привести до ладу його усмішку, яка з роками втратила свій “товарний вигляд”. Ми вклали в це цілий статок, не менше ста тисяч гривень, але що ви думаєте? Усі ці “золоті” зуби лежать зараз у шухляді, бо, як він каже: “Мені так зручніше”.
Зовнішній вигляд — це перше, що кидається в очі й одразу розповідає про те, як людина ставиться до себе і як за нею доглядають. Я про це знаю прекрасно, тому й не можу спокійно дивитися на те, як мій Тарас подає себе на люди.
Він любить носити свої кілька улюблених речей, хоча його гардероб ось-ось розірветься від обновок, які я йому приношу з чергового шопінгу, керуючись принципом, що “зносить” він їх років за десять, а вони вже чекають.
– Я поїду за покупками сама, — кажу я, дивлячись на нього, коли він знову накинув свою стару вицвілу куртку, хоча я купила йому дві нові, сучасні, які вже висять і чекають на свій вихід. Те саме стосується його штанів, взуття, та й светрів.
Мій чоловік, Тарас, — людина надзвичайно добра й поступлива, душа компанії. Він би для мене і неба прихилив, і зірку дістав, якби це було можливо. Він власноруч добудував наш будинок, доглядає за садом і городом, і хоча вже має пенсію, все одно продовжує працювати, бо без діла сидіти не вміє. На відміну від нього, я обожнюю стильно одягатися, слідкую за модою і не шкодую грошей на гарні речі.
І знаєте що? Я жодного разу не чула від нього жодного кривого слова чи коментаря, коли поверталася з міста з великими пакунками. За це я його шалено ціную і поважаю.
Колись, у молодості, Тарас був справжнім красенем. Я навіть іноді дивувалася: чому він обрав мене? Я ж тоді була маленька, з кирпатим носом і з веснянками, які він називав “поцілунками сонця”. Але сьогодні я точно знаю, що його почуття були щирими і справжніми.
Ми разом виростили двох чудових дітей, Надійку та Ігоря, і, попри всі ці роки, ми все ще дуже любимо одне одного. Наші стосунки — це наша гордість.
Оскільки я люблю робити покупки, шафа Тараса тепер ломиться від хорошого, якісного одягу. Але в нього є всього кілька улюблених, “перевірених часом” речей, і він носить їх постійно. Я, звісно, стежу, щоб усе було випрано і випрасувано, але все одно видно, що речі ці вже добряче поношені. І це, як не крути, моя візитна картка, адже я його дружина.
Мені не хочеться, щоб сусіди чи знайомі пліткували, що я завжди при параді, в оновках, а мій “бідолашний” чоловік постійно в одному й тому ж. Водночас я не хочу постійно з ним сперечатися і псувати наші стосунки через цю дурницю. Зрештою, я зрозуміла: Тараса змінити практично неможливо. Він людина з принципами, особливо щодо комфорту.
І ще один момент, який мене дуже непокоїть, — це його зуби. З часом він втратив більшість своїх передніх. Я його мало не силою притягла до дорогої клініки, і там йому зробили доволі коштовну реконструкцію.
– Навіть не уявляю, скільки ще потрібно було б відкласти, якби не мій наполегливий характер, — зітхала я подрузі Олені.
Тарас приніс усю цю красу додому, і з того часу вона лежить собі у спеціальній коробочці на поличці. Каже, що без них йому значно комфортніше, бо “язик уже звик до порожнечі”.
Навіть наші вже дорослі діти, Надійка та Ігор, часом відчувають незручність за батька. Щоразу, коли вони знайомлять нас із новими друзями чи партнерами, вони переживають: “що ж тато цього разу вигадає?”
Вони хвилюються за те, у що він буде одягнений. Тарас може не перевдягнутися належним чином, навіть коли ми чекаємо гостей. Він спокійно сідає за святковий стіл у своїх улюблених, але розтягнутих спортивних штанях і футболці, бо вони “найзручніші”.
З іншого боку, я змушена визнати: Тарас настільки цікава, відкрита та харизматична людина, що він захоплює людей своєю особистістю, і вже за п’ять хвилин нікого не хвилює, що на ньому одягнено.
– Татко — це ціла енциклопедія, — каже Надійка. — Він знайде спільну мову з будь-ким.
Мій чоловік любить посміятися від душі, а через відсутність передніх зубів це одразу помітно. На жаль, він так звик їсти без них, ідеально все пережовуючи, що вирішив, що протез йому не дуже й потрібен. Він не має проблем з тим, щоб смакувати навіть тверду їжу.
Я скільки разів його просила, благала, щоб хоча б на Різдво, коли ми їдемо до Надійки в гості, він одягнув той протез, та де там… Він поїхав без них.
Я часом у розпачі. Я безмежно люблю Тараса, але водночас мені часом соромно за його зовнішній вигляд. Мені не хочеться виглядати, ніби я живу з людиною, якій байдуже на себе.
– Не бери це близько до серця, Валю. Ніхто не дбає про одяг. Тільки ти на цьому зациклена, — відповідає він мені з посмішкою, цілуючи мене в лоба. — Я ж люблю тебе!
Скільки б я не сперечалася, він завжди має залізний аргумент, який роззброює мене. Він має стільки інших чудових якостей, що я розумію: не варто псувати собі нерви через якусь там курточку чи штани. Але ж хочеться, щоб було красиво!
Мій Тарас такий один. Він може цілий день працювати в саду, а потім, не перевдягаючись, сісти за святковий стіл з дорогими гостями. І всі його люблять.
Я інколи думаю: можливо, він має рацію? Може, моя “зацикленість” на зовнішньому вигляді — це просто мій власний комплекс, який я намагаюся перекласти на нього? Але ж як мені хочеться, щоб мій прекрасний Тарас виглядав так само чудово, як і його золоте серце!
А як ви справляєтеся з такими ситуаціями? Чи прислухаються ваші чоловіки до ваших прохань щодо їхнього зовнішнього вигляду?
