fbpx

Ми були подругами не розлий вода. Часто зустрічалися, по черзі одна в одної на весіллях побували, потім на хрестинах. Згодом Оксана розлучилася, і знайшовши заможного нареченого, переїхала жити в Тернопіль. І ось на днях зайшла я у фейсбук, а там світлини нові. Виявляється, син Оксани женився. Рано ще для хлопця, але я не про це. Коли зустріла Марічку, давай виливати їй жаль. – Могла б і запросити. Весілля єдиного сина!

Ми були подругами не розлий вода. Часто зустрічалися, по черзі одна в одної на весіллях побували, потім на хрестинах. Згодом Оксана розлучилася, і знайшовши заможного нареченого, переїхала жити в Тернопіль. І ось на днях зайшла я у фейсбук, а там світлини нові. Виявляється, син Оксани женився. Рано ще для хлопця, але я не про це. Коли зустріла Марічку, давай виливати їй жаль. – Могла б і запросити. Весілля єдиного сина!

З Марічкою і Оксаною я дружила з третього класу. У нас була чудова компанія, яка не розпалася і після закінчення школи. Збиралися не тільки на день народження або новий рік. Ходили у кіно, на каву.

Побували один у одного по черзі на весіллях, потім ділилися дитячими речами, передаючи “у спадок” коляски, ходунки та стільчики. А що? Речі потрібні на короткий час, зайвих грошей в декреті немає.

Подумаєш, Оксанин Андрійко сидів в стільчику для годування, моїй Соломійці не все одно новий він чи ні. Вона його з захватом розмалювала восковими олівцями, а я потім перш ніж віддати Марічці, відмивала стільчик до блиску.

Потім дітки пішли в садок, ми на роботу. Хтось переїхав, хтось залишився. Я розлучилася, Марічка народила вже третю дитину, а Оксана вдруге вийшла заміж і завела заможного коханця. Життя є життя.

І тут бачу у фейсбуці, що син Оксани одружився. Світлини за столом, коментарі з привітаннями. Ну, я теж написала, що бажаю молодим щастя і так далі. Зарано, звичайно, та не мені судити. Оксана сама в 18 років до РАЦСу пішла (були на то причини) і в 19 вже стала мамою.

Зустрічаємося на днях з Марічкою. Зайшла, звичайно, розмова і про те весіллі. Обговорили ми світлини, весільну сукню нареченої, а потім візьми я і скажи, що шкода, що нас з нею подруга не запросила на весілля сина. Ніби як дружили. Не справа, звичайно, засуджувати її за це, але осад залишився.

– А навіщо ми їй на весіллі потрібні? – усміхнулася Марічка.

А потім не дочекавшись моїх слів висловила, що весілля було в ресторані, а щоб окупити витрати на весілля покликали тих, хто міг хороший подарунок зробити. Сервізами і постільною білизною тепер нікого не здивувати, не те що раніше у наших батьків, всі конверти дарують. А що з нас взяти?

Задумалася я, звичайно. Скільки б могла подарувати? Тисячі три або п’ять. І то якщо зайняти. А ще сукню потрібно було б для ресторану, туфлі, зачіску… А ми тільки з відпустки. На поїздку до моря майже рік збирали. І ще навчальний рік на носі.

Напевно все у мене було на обличчі написано, тому як Марічка усміхнулася, наче думки мої прочитала.

– Ми тепер не з її кола спілкування. Соромно їй за нас. Ти хто? Продавець, а я зі своїми трьома і зовсім в дома осіла, пишу курсові на замовлення. А Оксана у нас тепер в бізнес-центрі працює у відділі кадрів.

Що тут сказати? Оксана на відміну від нас з Марічкою добилася більшого в житті. Лідером вона завжди була. І могла йти до мети навіть по головах.

Ось так, нічого в житті вічного не буває. Кожен спілкується з рівним собі за статусом і достатком.

Фото ілюстративне – pixabay

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page