Ми до майбутніх сватів на знайомство їхали ґонорово, на мерседесі. Я собі новий костюм прикупила, і Володю, чоловіка свого, одягла гарно. Настрій був чудовий, поки я не побачила, в якій хатинці ці Гончаруки славнозвісні живуть. Все ну дуже скромно. Стіл також був, як в нас років десять тому, а то й більше. Сваха моя ще молода, але сивина проступає, яку вона не зафарбовує. Мабуть, через брак грошей. – Ні, синок, ти в таку бідноту йти не будеш. Я не хочу, щоб ти нашу сім’ю розбавляв казна-ким

Ми до майбутніх сватів на знайомство їхали ґонорово, на мерседесі. Я собі новий костюм прикупила, і Володю, чоловіка свого, одягла гарно. Настрій був чудовий, поки я не побачила, в якій хатинці ці Гончаруки славнозвісні живуть. Все ну дуже скромно. Стіл також був, як в нас років десять тому, а то й більше. Сваха моя ще молода, але сивина проступає, яку вона не зафарбовує. Мабуть, через брак грошей.

– Ні, синок, ти в таку бідноту йти не будеш. Я не хочу, щоб ти нашу сім’ю розбавляв казна-ким.

Ось, бери приклад з брата. Вітя одружився на заможній і живе, як панок, приспівуючи, ще й нам допомагає. А ти як одружишся на тій Галі, то нам з татом ще прийдеться вам допомагати.

Ви знаєте, ми не дозволили, щоб дійшло до весілля, але може й не вартувало нам пхатися.

– Ми в різні церкви ходимо, а це гріхом, щоб діти сім’ю таку створили, – був наш головний аргумент, чому вони мали розбігтися.

Пам’ятаю, як я тоді інакше думала: гордощі мене розпирали, здавалося, що роблю все правильно заради «щасливого» життя свого сина. «Що то за родина, – думала я, – коли вони навіть дах відремонтувати не можуть та сивину не зафарбовують?»

А ще нам із чоловіком видалося нечуваним, що ми з майбутніми сватами до різних церков ходимо. «Гріх, – сказала я синові, – коли людина бере собі в пару не нашу, бо як тоді родини об’єднувати?» І от, здавалося б, переконала сина, що в них із Галею нічого доброго не вийде. Відсахнулися ми від неї, не хотіли навіть почути. Усім заявляла: «Я не дозволю, щоб мою родину розбавили казна-ким!»

– Мамо, але ж я Галю люблю, – спробував був заперечити син, трохи знічений.

– Любов, Сергійку, не завжди єдине мірило успіху, – видала я, впевнена у власних словах. – Подивися на брата свого, Вітю. Він одружився на заможній, вони тепер люди поважні, он і машину кращу взяли, і нам з татом допомагають, як можуть. Хіба це не доказ, що ми маємо рацію?

Син тільки голову опустив. За деякий час знайшов собі іншу наречену, теж із багатої родини. Я ще тоді раділа: «От молодець, розумник. Тепер ми житимемо, як люди. І свати не в ганчір’ї ходять, і стіл у них ломиться, і підтримати завжди можуть».

Здавалося, що то і є справжній шлях до щастя. Зрештою, церемонію зіграли гучну, гостей багато було, музика дорога, вбрання дороге. Усе, про що я раніше могла тільки мріяти. Я тішилася, що приїхала на весілля «по-багатому», відчувала себе королевою поряд із високими особами – такими ж гоноровитими, як я колись прагнула бути.

Проте згодом ця красива картинка почала сипатися. Спершу я помітила, що Сергій став якимсь відстороненим. Не телефонував так часто, як раніше, і взагалі видавався пригніченим. Одного вечора зібрався з духом та й каже:

– Мамо, я не знаю, як довго я ще зможу жити в цій показній розкоші. Усе ніби є, а душа порожня. Ми з дружиною не розуміємо одне одного, сваримось через дрібниці. Я бачу, що вона постійно порівнює мене з іншими чоловіками. А може, я не настільки амбітний, щоб жити за її мірками?

Я йому тоді почала розказувати, що шлюб – серйозна справа, що все можна налагодити, якщо захотіти. А сама добре розуміла, що, мабуть, припустилася помилки, коли влізла в його життя. Та гордість моя була надто велика, щоб це вголос визнати. Тож лише буркнула:

– Пробуйте миритися, сину. Може, воно з часом якось та й утрясеться.

Але не «утряслося». Минув рік, і вони з невісткою розлучилися. Причому важко. Аж тоді Сергій признався, що часто згадував Галю. Яка, до речі, своє життя теж влаштувала. Не просто влаштувала, а за словами моєї знайомої тітки Олени, вона вийшла заміж за іноземця і мешкає тепер у Сполучених Штатах.

Що мене ще більше вразило – Галя забрала з собою і своїх батьків, тож тепер вони всі разом живуть у зручному будинку, мають роботу й можливості для розвитку.

– Уявляєш, – розповідала мені тітка Олена, – Галя там нібито університетський диплом здобуває, а її чоловік із нею всюди їздить, підтримує. Каже, вона й не забула, що ти колись до неї вороже ставилася, але все одно вдячна, що мала можливість вирости, загартуватися і знайти своє щастя.

І знаєте, тепер мені пече сором. Скільки разів я витерла ноги об бідність тих Гончаруків, не знаючи, які там люди добрі. Я оцінювала все через гроші, а вони, виявляється, душевні та готові були прийняти нашого сина всім серцем.

Може, саме в тому справжня цінність – у щирості й умінні підтримати одне одного, а не в дорогих костюмах та багатих столах. Сергія я вже не поверну до минулого, та й Галі, звісно, не повернути. Але щоразу, дивлячись на зніченого Сергія, який тепер сам без дружини, я картаю себе за всі свої горді слова. Стільки років проминуло, а я ще й досі не можу собі пробачити.

– Мамо, – каже тепер син, – ти ж хотіла, щоб я був щасливим. То чи варта була вся та гонорова метушня наших зруйнованих мрій?

Я лиш опускаю голову та зітхаю. Не знаю, що йому сказати. Знаю одне: людські стосунки – це така штука, яку не виміряєш грошима, і не гарантує тобі розкішний будинок радість у серці.

Я не раз тепер уявляю, як би все склалося інакше, якби не мої упередження та гонор. Якби не ті різні церкви, які ми самі зробили приводом для розлучення.

А тепер хочу запитати вас, дорогі читачі: чи траплялося вам пожертвувати чиїмсь щастям – або навіть власним – через власні упередження чи страхи, і як ви потім із цим давали собі раду?

You cannot copy content of this page