Ми думали, що економимо 12 000 гривень щомісяця на оренді, переїхавши до батька чоловіка, але насправді ми просто продали свою свободу та спокій за безцінь. За ці сім років він висмоктав з нас усі соки, постійно погрожуючи вигнати нас на вулицю, якщо ми не оплатимо його чергову примху
Старші люди, всупереч поширеній думці, часом не мають ані краплини співчуття до молодих, вважаючи, що світ повинен обертатися виключно навколо їхніх звичок та примх. Ми з чоловіком опинилися у пастці власної доброти та квартирного питання, і виходу з цього лабіринту я поки що не бачу.
Ситуація, що сталася вчора ввечері, стала для мене останною краплею, хоча Кирило знову намагається все згладити. Але я більше не можу мовчати.
— Чому ти знову переставила мої ліки на верхню полицю? — голос свекра, Петра Івановича, пролунав на кухні так різко, що я аж здригнулася, нарізаючи овочі.
— Тату, я вже сто разів казала, що там, унизу, волого, і вони псуються. Тим паче, до онука вчора приходили друзі, я не хочу, щоб діти випадково щось взяли, — спокійно відповіла я, намагаючись не підвищувати тон.
— Ти просто хочеш, щоб я не міг їх дістати! Ти навмисне це робиш! — він грюкнув долонею по столу так, що чашки задзвеніли. — Ти чекаєш, коли мене не стане, щоб забрати всю квартиру собі!
— Петре Івановичу, що ви таке кажете? — я опустила ніж і повернулася до нього. — Це і наша квартира теж, ми вклали в ремонт більше, ніж вона коштувала.
— Це мій дім! А ти тут ніхто, прийшла на все готове! — кричав він, і обличчя його червоніло від люті. — Кирило повернеться, я йому розповім, як ти поводишся з хворим батьком.
— Розповідайте, — тихо сказала я. — Тільки не забудьте додати, як ви вранці вилили мій суп в унітаз, бо він вам здався несвіжим.
— Він був кислий! Ти хочеш мене отруїти!
— Він був зварений вчора ввечері!
У цей момент зайшов Кирило. Він виглядав втомленим після зміни, але, побачивши нас, одразу напружився.
— Що тут знову відбувається? — запитав він, знімаючи куртку.
— Сину! — свекор миттєво змінив тон на жалібний, схопившись за бік. — Твоя дружина ховає від мене ліки. У мене тиск підскочив, а я не можу нічого знайти. Вона мене зі світу зживе.
Кирило важко зітхнув і подивився на мене благальним поглядом.
— Олено, ну навіщо ти чіпала ті таблетки? Ти ж знаєш, він нервує.
— Кириле, там були діти… — почала я, але він махнув рукою.
— Тату, ходімо в кімнату, я дам тобі ліки. А ти, Олено, будь ласка, просто не чіпай його речі. Я прошу тебе.
Я залишилася на кухні сама, дивлячись на недорізані овочі, і відчула, як всередині все пече від несправедливості. Це був лише один епізод із тисячі.
Наша історія почалася банально. Ми з Кирилом одружилися вісім років тому. Спочатку винаймали житло, працювали на двох роботах, мріяли про власний куток. Тоді Петро Іванович жив сам у трикімнатній квартирі, яка дісталася йому ще за радянських часів. Він часто скаржився, що йому самотньо, що важко платити комуналку, що здоров’я підводить.
Якось за родинною вечерею він сам запропонував:
— Діти, а чого ви поневіряєтеся по чужих кутках? Переїжджайте до мене. Місця багато, зробите ремонт під себе, будемо жити дружно. А гроші, що віддаєте за оренду, краще відкладати на машину чи майбутніх онуків.
Ми довго вагалися. Я чула від знайомих, що жити з батьками — це завжди ризик. Але Кирило переконував мене.
— Олено, він же мій батько. Він постарів, йому справді важко. До того ж, ми зможемо швидше назбирати на перший внесок, якщо раптом захочемо роз’їхатися. Та й він обіцяв не втручатися.
Я погодилася. І це була моя фатальна помилка.
Перші пів року все було відносно спокійно. Ми зробили капітальний ремонт: поміняли проводку, сантехніку, вікна, купили нові меблі. Петро Іванович ходив за майстрами, давав поради, які ми ввічливо ігнорували, але загалом не заважав. Та щойно ремонт закінчився і ми почали жити звичним життям, почалося.
Виявилося, що поняття особистого простору для мого свекра не існує. Він міг зайти в нашу спальню без стуку о сьомій ранку, бо йому треба було запитати, де лежить газета, або просто тому, що йому стало нудно.
— Чого ви спите так довго? — бурчав він, розсовуючи штори. — Сонце вже високо, все життя проспите.
Коли ми встановили замок на двері спальні, була справжня істерика. Він образився на тиждень, не розмовляв з нами, а потім влаштував сцену, що йому стало погано вночі, а він не міг до нас достукатися. Хоча ми чудово чуємо кожен шурхіт у цій квартирі.
Побут перетворився на мінне поле. Я люблю чистоту і порядок, а Петро Іванович має звичку зносити додому різний непотріб. Старі газети, якісь іржаві деталі, коробки з-під техніки, яку ми давно викинули — все це він складує у коридорі та на балконі.
— Це знадобиться, — каже він на будь-які спроби це викинути. — Ви, молоді, тільки й знаєте, що тринькати гроші. А це хороша річ.
Коли я одного разу викинула стос газет п’ятирічної давнини, він влаштував такий скандал, що сусіди, мабуть, думали, що в нас тут якась трагедія. Він звинуватив мене у крадіжці якоїсь важливої квитанції, яка нібито була між сторінками. Звісно, ніякої квитанції там не було, але нерви він мені зіпсував добряче.
Але найгірше — це кухня. Я люблю готувати, для мене це спосіб розслабитися після роботи. Але готувати під наглядом свекра неможливо. Він стоїть над душею, коментує кожен мій рух.
— Багато олії ллєш. Газ даремно палиш, зроби менше. Навіщо ти купуєш це м’ясо, воно ж наколоте хімією. Ти не так ріжеш хліб, треба тонше.
Коли я прошу його вийти і дати мені спокій, він починає хапатися за лівий бік і нити.
— Ой, серце… Довела старого. Я ж як краще хочу, вчу тебе економити, а ти… Невдячна.
І ось ця маніпуляція здоров’ям — його улюблена зброя. Щоразу, коли ми з Кирилом хочемо кудись піти вдвох — у кіно, в ресторан чи просто прогулятися парком — у Петра Івановича різко погіршується самопочуття.
— Ви йдете? — питає він слабким голосом, лежачи на дивані. — А у мене щось в очах темніє. І руки терпнуть. Ну, йдіть, йдіть, розважайтеся. Якщо я тут сконаю, то хоч зателефонуйте комусь потім.
Звісно, ми нікуди не йдемо. Кирило бігає навколо нього з тонометром, я заварюю чай, ми сидимо вдома. А через годину, коли вечір вже зіпсовано, свекор раптом бадьоро встає і йде дивитися телевізор, голосно коментуючи новини.
Минулого року ми збиралися у відпустку. Вперше за три роки вирішили поїхати на море. Купили путівки, спакували валізи. За день до від’їзду Петро Іванович почав скаржитися на сильний біль у нозі.
— Не можу встати, — нив він. — Як ви мене покинете? Хто мені води подасть?
Кирило пропонував найняти доглядальницю на тиждень, але свекор категорично відмовився.
— Чужа людина в домі? Та вона мене обікраде! Або отруїть! Тільки рідні можуть доглядати.
У результаті Кирило залишився, а я поїхала сама, бо гроші за путівку не повертали. Це був найсумніший відпочинок у моєму житті. Я лежала на пляжі і плакала від безсилля, а чоловік телефонував і розповідав, що батькові вже краще, він навіть ходив у магазин по хліб. Тобто, щойно я поїхала, недуга відступила.
Кирило — чудова людина, добрий, працьовитий. Але він абсолютно сліпий, коли мова йде про його батька. Він виріс із почуттям провини і обов’язку. Свекор виховував його сам, без матері, і тепер постійно нагадує про це.
— Я тобі життя присвятив, я від усього відмовився заради тебе, — любить повторювати він за чаркою чаю. — А ти дозволяєш своїй дружині мене ображати.
Кирило намагається бути буфером між нами. Він просить мене потерпіти.
— Олено, він старий, у нього характер зіпсувався. Ну не звертай уваги. Скільки йому там лишилося? Треба бути милосердними.
Але це “милосердя” руйнує наше життя. Я бачу, як Кирило теж втомлюється, як у нього з’явилися перші сиві волосини, як він став дратівливим. Але він ніколи не скаже батькові “ні” твердо. А свекор це відчуває і тисне ще сильніше.
У нас є син, йому п’ять років. І це окрема болюча тема. Петро Іванович намагається виховувати його за своїми методами. Він дає дитині солодощі, коли я забороняю через алергію. Він вмикає йому мультики, коли час спати.
— Дідусь добрий, дідусь дозволив, — каже малий, коли я намагаюся встановити дисципліну.
— Не муч дитину, — встряє свекор. — Дитинство має бути щасливим. А ти як наглядач у тюрмі.
Нещодавно була ситуація, яка мене просто вибила з колії. Я прийшла з роботи раніше і почула, як свекор розмовляє з кимось телефоном.
— Та вона нічого не робить, — говорив він гучно. — Тільки гроші Кирила витрачає. Господиня з неї ніяка, борщ як вода. Я вже думаю, може, краще б вони розлучилися. Знайшов би собі нормальну жінку, яка б і мене шанувала, і за домом дивилася.
Я завмерла в коридорі. Мені перехопило подих. Я працюю головним бухгалтером, моя зарплата вища, ніж у Кирила. Я купую продукти, я оплачую рахунки, я прибираю цей дім. І чути таке?
Увечері я розповіла все чоловікові. Він мовчав, опустивши очі.
— Він просто базікає, — нарешті сказав Кирило. — Старече бурмотіння. Не бери в голову. Він любить нас, просто по-своєму.
— Це не любов, Кириле! — вигукнула я. — Це егоїзм! Він нас зжирає! Він хоче, щоб ми розлучилися і ти залишився тільки з ним, як його власність!
Тієї ночі ми вперше серйозно посварилися через батька. Кирило пішов спати у вітальню, а я плакала в подушку, щоб не розбудити сина.
Сьогодні вранці я спеціально затрималася на роботі, щоб не йти додому. Сиділа в машині під під’їздом і дивилася на вікна нашої квартири. Там горіло світло. Я уявляла, як зараз зайду, і знову почнеться: не так поставила взуття, не те купила, чому так пізно.
Мене охоплює відчай. Знімати квартиру зараз нам буде дуже важко фінансово, бо ціни зросли, а ми багато вкладаємо в навчання сина. Продати цю квартиру і розміняти її? Петро Іванович ніколи не дасть згоди, це ж “його дім”. Та й Кирило не піде на такий конфлікт із батьком.
Я відчуваю, як з кожним днем втрачаю себе. Я стала нервовою, перестала усміхатися. Я не хочу повертатися додому, де має бути моя фортеця. Замість затишку там панує напруга і постійний контроль.
Мої подруги кажуть: “Тікай, поки не пізно. Або став ультиматум чоловікові”. Але легко сказати. Я кохаю Кирила, у нас дитина. Я не хочу руйнувати сім’ю. Але й жити так далі несила. Мені іноді здається, що свекор справді харчується нашою енергією. Коли нам погано, коли ми сваримося — він цвіте і пахне, ходить бадьорий. А коли у нас все добре — він одразу хворіє.
Сьогодні я знову буду мовчати, ковтати образи і вдавати, що не помічаю його уїдливих коментарів. Але я боюся того моменту, коли моя терпець остаточно урветься. Я боюся, що одного разу просто зберу речі і піду, залишивши Кирила з його батьком, бо обирати між мною і ним він не готовий.
Люди кажуть, що треба шанувати старість. Я згодна. Але чому ніхто не каже, що старість теж має шанувати молодість? Чому ми повинні класти своє життя на вівтар чиїхось егоїстичних примх тільки тому, що ця людина старша за віком? Де та межа між повагою до батьків і самозбереженням власної родини?
Мені здається, що Петро Іванович чудово розуміє, що робить. Це не маразм, не хвороба. Це продумана стратегія виживання, де він — головний герой, а ми — лише обслуговуючий персонал для його комфорту. Він не хоче бути сам, тому робить все, щоб ми від нього залежали, хоча б емоційно.
Коли я таки зайшла у квартиру, свекор сидів на кухні і пив чай.
— О, з’явилася, — кинув він, навіть не глянувши на мене. — Там кран у ванній капає. Я Кирилу казав, а він забув. Скажи йому, бо в мене від цього звуку голова розколюється. І хліба чорного немає, я хотів бутерброд, а ти купила тільки батон.
— Добрий вечір, тату, — механічно відповіла я і пішла в кімнату, не роззуваючись.
Кирило сидів за комп’ютером, він виглядав ще більш втомленим, ніж учора.
— Ти як? — запитав він.
— Ніяк, — відповіла я. — Просто ніяк.
Ми сиділи мовчки. За стіною свекор голосно грюкнув чашкою об стіл, демонструючи своє незадоволення відсутністю чорного хліба. Цей звук пролунав як вирок нашому вечору.
Я дивлюся на свого чоловіка і думаю: як довго ми ще витримаємо? Чи варто це того? Чи, можливо, справді краще піти на зйомну квартиру, жити впроголодь, але в тиші і спокої? Але Кирило не покине батька. І це замкнене коло.
Я пишу це, щоб просто виговоритися, бо тримати все в собі вже неможливо. Можливо, хтось із вас був у такій ситуації? Як ви вчинили? Чи є спосіб достукатися до людини, яка чує тільки себе? Чи єдиний вихід — це втеча, навіть якщо ціною буде розпад сім’ї?
Я не знаю, що робити. Завтра буде новий день, і знову будуть претензії, стогони, маніпуляції. Сьомий рік пішов. Скільки ще попереду?
Як би ви вчинили на моєму місці? Терпіли б далі заради чоловіка і сина, чи наважилися б на кардинальні зміни, попри всі ризики і засудження родичів?
