«Пощастило» мені минулої зими захворіти. Думав проста застуда, але після аналізів лікар направив до лікарні. Як згадаю так здригнуся. Одне втішало в цій історії — робила їхня симпатична медсестричка на ім’я Аліна. Оскільки укол робляться 3 десь у день, бачилися часто.
Вона виявилася дуже веселою та легкою у спілкуванні дівчиною. І, коли настав час виписуватися з лікарні, я підійшов до неї і запропонував зустрітися поза лікарняними стінами. Так і обмінялися телефонами, почали зустрічатись.
На роботу ж у лікарні Аліна незабаром почала скаржитися:
— Не можу вже там працювати.
— Не подобається, звільняйся, — сказав я, — у мене достатньо грошей, щоб утримувати нас обох.
Сам я працюю на заводі. Робота стабільна, зарплата регулярна. Нехай думаю, знайде роботу, яка приноситиме задоволення або, хоча б, не дратуватиме.
Ми з мамою живемо у двох кімнатній квартирі, а Аліна з бабусею та донькою від першого шлюбу – Олександрою в однокімнатній квартирі. Я став часто навідуватися до них у гості, спілкувалися з Аліною, грав і балував подарунками її доньку.
Хоча не знаю, кого більше. Наближалася зима і Аліна стала натякати, що в неї тільки старенький пуховик, а оскільки вона не працює, то купити шубу їй нема на що. Що робити? Купив шубу. На день народження купив їй дорогий набір прикрас.
Час минав, а робота якось усе не була, то платять мало, то умови не подобалися.
У моєї мами у власності була малосімейка 24 метри, в якій ніхто не жив. Ось у ній ми іноді могли побути вдвох, але зустрічалися всі як «набігами» ніби крадькома. Я нишком брав ключі від тієї квартири.
Так минуло півроку і я вирішив познайомити її зі своєю мамою. Домовилися, зустрілися, мама зібрала невеликий столик. Сидимо, розмовляємо. Мама запитала які у нас плани на майбутнє, і ось тут Аліна видала промову, яку я не очікував почути:
– Ми хотіли б із Сергієм жити разом, але у нас із бабусею однокімнатна і ми там все просто не помістимося. Ми б хотіли жити з Сергієм у двійці, а ви могли б перебратися до малосімейки. Ви одна, вам її цілком вистачило б.
Очі у мами «полізли на лоба». Вона сказала, що це її квартира, і з’їжджати з неї вона нікуди не збирається. Додала також, що хотіла запропонувати НАМ пожити в малосімейці, але тепер вона міцно подумає, чи варто це робити.
Ні, звичайно, ми з Аліною обговорювали де і як ми житимемо. Розглядалися і орендовані квартири, і в малосімейку думав попроситися у мами, але виселяти маму з двоячки у мене планів не було. Це була повністю ініціатива Аліни, причому стала для мене цілковитою несподіванкою.
Загалом переїзд у найближчому майбутньому не передбачався. Все лишилося як є. Ми також іноді зустрічалися, ходили в кіно, кафешки або я просто заходив у гості.
Аліна стала натякати, що її телефон вже зовсім не модний, у подруг «ось які», а її й показати соромно. Я сказав: ,,Добре, тільки згодом, треба підкопити грошей і купимо”. На що вона сказала, що можна взяти в кредит, а потім збирати скільки хочеш.
Але я не люблю бути комусь належним, тож не беру кредити. Те, що накопичив, витрачаю зі спокійною совістю, а кредити не беру принципово.
Засмутилася вона, звичайно. А через пару днів, коли я зателефонував, вона сказала: «Сергію, нам треба розлучитися. Вибач, звичайно, але ти для мене надто бідний. Мені потрібен заможніший чоловік».
Зараз уже думаю, може я був не правий? Ну, узяв би цей телефон у кредит. Виплатив би, нікуди б не подівся. Може, я не розумію жінок?
Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua
