fbpx
життєві історії
Ми коли їхали в Тернопіль, нікому не говорили. Не хотіли, щоб рідні зайвий раз хвилювалися. – Ой, а чого без попередження?, – спитала мама. І було дуже дивним зрозуміти те, що нам тут не раді. А все тому, що в моїй же квартирі, яку я намагаюся продати, щоб купити житло в Києві, уживається брат з дружиною і дитиною. – Ви ж там в столиці, не такі бідні, як ми тут. Вам легше. – Звісно! Гроші на голову летять

Ми коли їхали в Тернопіль, нікому не говорили. Не хотіли, щоб рідні зайвий раз хвилювалися. – Ой, а чого без попередження?, – спитала мама. І було дуже дивним зрозуміти те, що нам тут не раді. А все тому, що в моїй же квартирі, яку я намагаюся продати, щоб купити житло в Києві, уживається брат з дружиною і дитиною. – Ви ж там в столиці, не такі бідні, як ми тут. Вам легше. – Звісно! Гроші на голову летять…

Зорянко, не можу! Не виходить, ти ж сам все бачиш, що в країні коїться! поки ні! – такі відповіді я чула протягом двох років поспіль, коли телефонувала матері.

Мова піде про двокімнатну квартиру, яку мені і братові на двох залишила бабуся. Знаходилась вона в місті, де я народилася і виросла – Тернополі. Там же живуть моя мати і старший брат Володя. Вчитися я вирішила в столиці. Тут же вдалося вийти заміж п’ять років тому.

Бабуся вирішила залишати свою квартиру вам з братом навпіл, – сказала мати ще до мого весілля, – коли її зможемо продати, то гроші розділимо порівну. Тоді ви з чоловіком собі там щось купите, а Володя тут, в Тернополі.

Я і мій чоловік Артем стали орендувати квартиру, але за містом, бо в самому Києві дуже дорого – нам не по кишені. А бабусю до себе забрала наша мати, яка за нею і доглядала. Через пару років бабуся пішла з життя.

Ми її продаємо, – говорила мати, – оголошення подали і в газети, і на сайти. Володя все робить. Так що скоро знайдуться покупці і тут же всі гроші отримаємо.

Ми з Артемом в той час ось-ось мали стати батьками. Комунальні послуги в квартирі ми з братом навпіл платили. Я свою частину регулярно перераховувала матері.

Мамо, – скаржилася я мамі, – нам дуже важко і дорого платити за орендоване житло, плюс комуналка за бабусину квартиру. Ви скоро її продасте?

Так поки тиша, – говорила мати, – ти ж бачиш, у людей зараз складно з грошима. А у нас новини радісні! Володя вже розписався з Ларисою. У них теж скоро дитинка буде. Так що у мене подвійна радість.

Через деякий час у нас з’явився синочок. Жили ми на тій же орендованій квартирі. З матір’ю бачилися тільки по вайберу.

Вона ніяк не могла до нас вирватися подивитися на онука. То робота, то через цю ситуацію у світі. Уже більше року тому і у брата народилася дочка.

Вони живуть у свекрухи, – розповідала мати, – не дуже зручно, але більш менш нормально. З нами жити невістка не захотіла. Не виходить продати поки квартиру. Просто приходять і розглядають. А куди потім йдуть – не ясно. Плюс карантин ще цей…

Восени ми прийняли рішення відвідати моє рідне місто. Вже дуже в рідний Тернопіль захотілося.

– Які люди! Що ж ви без дзвінка? – мама виглядала збентеженою.

Як з’ясувалося, в тій квартирі, яка ніяк не продавалася, живуть на даний час мій брат, його дружина і дочка.

– Я сиджу в декреті, на оренду житла грошей немає. Навіть якби й продали, то доплатити нічим. Іпотеку ми не потягнемо. Брат твій все по роботах бігає. А з моїми батьками він не ужився.

Ларисо, – відповідаю я, – ти ж знаєш, що я теж вдома сиджу з дитиною, і на оренду ледве-ледве хватає, а в столиці воно дорожче, ніж тут. А ви нас обіцянками годуєте. Адже половина квартири моя. Так я ще і на комуналку вам перераховувала. Ну невже вам не соромно так чинити?

– Ні, не соромно!, – єхидно посміхається мені у відповідь невістка, – хочеш в суд подати? Вперед. Все одно продати не вийде. Володя свою дочку тут прописав. Так що до її повноліття нічого продати не вийде.

Як з’ясувалося, бабуся прописала у своїй квартирі мого братика, а він після цього вирішив прописати в цій квартирі свою дочку.

Як ти могла мені брехати весь цей час? – питала я маму, збираючи нерозібрані сумки.

Я їх пошкодувала, – розплакалася мати, – мені тільки потім сказали, що вони там дочку прописали. Я посоромилася тобі про це повідомляти, щоб ти не нервувала.

А навіщо продовжувала гроші за комунальні послуги брати? Теж не соромно було?

У брата роботи не було. Їм нічим платити було. А вам же в столиці простіше.

Звісно. Нам гроші з неба падають!

Ми так і поїхали. Чоловік намагався мене заспокоїти. Через пару тижнів зателефонувала мама і повідомила, що спробує умовити сина перепрописати дочку у неї, а бабусину квартиру продати.

Я не стала її слухати. Спочатку нехай зроблять, а після поговоримо. Я їм більше нікому не вірю. Немає у мене на даний момент родичів! Вже пару років як немає.

Ось такі у мене родичі…

Слів бракує…

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page