— Ми маємо мати те, про що інші тільки мріють, це і є щастя! — впевнено сказала мама, гладячи оксамитову оббивку крісла. Вона не помічала, що батько вже годину сидить нерухомо, дивлячись у стіну порожнім поглядом. Весь цей люкс став їхньою кліткою, з якої не було виходу. Я зібрала речі, бо відчула, що стіни починають тиснути на мене зсередини.
Усе почалося з того, що Олег вирішив замінити старі дерев’яні ворота на ковані, з химерними вензелями та золотистим напиленням. Не тому, що старі прогнили чи погано відчинялися. Просто в сусіда навпроти з’явилася автоматика, і мій батько не міг спокійно спати, знаючи, що чийсь двір виглядає дорожче.
Мати, Наталя, ідею підтримала з таким запалом, ніби від кольору паркана залежить наше виживання. Вона тижнями гортала каталоги, тицяючи пальцем у найдорожчі варіанти, і щоразу повторювала, що ми не гірші за інших. Я спостерігала за цим збоку, відчуваючи, як повітря в домі наповнюється штучною напругою та пилом від нескінченних переробок.
Мій приїзд на вихідні перетворився на черговий етап їхнього нескінченного змагання з невидимим суперником. Замість того, щоб просто посидіти на веранді та випити чаю, я змушена була вислуховувати лекції про те, що стара плитка на садових доріжках — це ганьба.
— Мамо, вона ціла, по ній зручно ходити, навіщо цей гармидер знову? — запитала я, намагаючись знайти хоча б один вільний стілець, не заляпаний фарбою.
— Ти нічого не розумієш, Олено. Люди дивляться. Коли повз наш дім проходять, мають бачити успіх, а не старі бетонні плити тридцятирічної давнини. Що подумає пані Марія з третього будинку?
— Мені байдуже, що вона подумає. Вона навіть не вітається зазвичай.
— Ось саме тому вона має заздрити. Щоб у неї язик відняло від нашої краси.
Батько в цей час стояв на драбині, намагаючись прикріпити камеру спостереження, яка мала не стільки захищати, скільки демонструвати статус. Він важко дихав, обличчя почервоніло від напруги, але він не зупинявся.
— Олеже, лівіше бери, щоб сонце від лінзи відблискувало, — командувала мати.
— Та куди вже лівіше, Наталю, я зараз звалюся звідси.
— Не звалишся, тримайся міцніше. Олено, подай йому інструмент, не стій просто так.
Я подала викрутку, відчуваючи, як усередині все стискається від роздратування. Наш дім перестав бути місцем для життя. Він став виставковим залом, де кожен предмет мав свою ціну, призначену для очей перехожих. Усередині пахло не пирогами, а свіжим лаком та клеєм для шпалер. На кухні встановили стільницю з натурального каменю, на якій тепер боялися навіть хліб різати, щоб не залишити подряпин.
— Ми купили спеціальні підставки під гаряче, — суворо попередила мати, коли я поставила чашку на стіл. — Не здумай ставити прямо на поверхню. Це коштувало три мої зарплати.
— Навіщо купувати те, чим не можна користуватися нормально? — я не витримала і підвищила голос.
— Для статусу. Щоб коли гості прийдуть, вони бачили рівень.
— Які гості? Ви ж нікого не запрошуєте, бо боїтеся, що хтось щось заляпає або розіб’є.
Мати піджала губи і почала енергійно витирати і без того чисту поверхню ганчіркою. Конфлікт назрівав давно, але саме цього вечора він вирвався назовні. Батько зайшов у хату, витираючи спітніле чоло брудною рукою, залишаючи темний слід на лобі.
— Усе, ворота замовили. Через тиждень привезуть. Будуть найкращі в районі.
— А гроші де взяли? Ви ж на ремонт даху відкладали, — нагадала я.
— Дах почекає. Його з вулиці не так видно, як ворота, — відрізав батько. — Головне — фасад. Треба ще підсвітку зробити, щоб вночі стіни сяяли.
— Ви живете в боргах заради того, щоб перехожі кивнули головою? Це ж абсурд.
— Ти ще молода, не розумієш, як будується авторитет, — мовила мати, не дивлячись мені в очі. — У нашому віці важливо, що про тебе скажуть. Ми все життя працювали, щоб тепер показати результат.
— Результат чого? Того, що ви вмієте витрачати кошти на непотрібні речі? Подивіться на себе. Тато ледь ходить, у нього спина розривається, а він лізе на ту драбину. Мамо, ти відмовилася від поїздки в санаторій, про яку мріяла п’ять років, щоб купити ці кляті люстри.
— Ці люстри з кришталю, — прошепотіла вона, ніби це була якась священна таємниця.
— Мені байдуже, з чого вони. Мені хочеться, щоб ви були щасливі, а не виснажені цією нескінченною гонкою.
Батько сів за стіл і важко зітхнув. Його руки тремтіли. Я бачила, як йому важко, але він нізащо б не зізнався, що втомився. Його позиція була непохитною — ми маємо бути кращими за Петренкових, за Сидоренкових, за всіх.
— Олено, якщо ти не хочеш допомагати, то хоча б не заважай, — тихо сказав Олег. — Ми це робимо і для тебе також. Колись цей дім буде твоїм.
— Мені не потрібен дім-музей. Мені потрібен дім, де пахне затишком, а не ремонтом. Де можна сісти на диван, не боячись пом’яти декоративні подушки, які ти, мамо, розкладаєш за лінійкою.
— Ти невдячна, — мати кинула ганчірку на стіл. — Ми стараємося, а ти тільки критикуєш.
Я вийшла в сад. Вечір був теплим, пахло матіолою, яку мати все ж залишила в кутку двору, хоча хотіла викорчувати, бо вона виглядала занадто простою для їхнього нового ландшафтного дизайну. Я сіла на стару лавку, яку ще не встигли замінити на ковану потвору. У вікнах сусідніх будинків горіло світло. Цікаво, чи вони теж живуть заради того, щоб ми на них дивилися? Чи це тільки мої батьки збожеволіли на фоні суспільного схвалення?
Наступного дня ситуація загострилася. Батько вирішив, що треба перефарбувати гаражні двері, бо колір на пів тону відрізнявся від нових воріт. Він почав здирати стару фарбу, і в якийсь момент інструмент вислизнув з його рук. Він скрикнув і схопився за поперек.
— Тату! — я підбігла до нього. — Що сталося?
— Нічого, просто потягнув трохи. Зараз минеться.
— Сідай негайно. Ти не можеш більше цього робити.
Мати вибігла з хати, але замість того, щоб спитати про здоров’я, вона подивилася на гараж.
— Олеже, ти не дочистив кут. Там залишиться пляма, якщо зараз не доробити.
— Наталю, йому погано! Ти бачиш, що він зблід? — крикнула я.
— Просто перевтомився. Треба закінчити, бо завтра дощ обіцяли. Ми не можемо залишити двері в такому вигляді. Що скажуть сусіди, якщо побачать цей обдертий фасад?
Ця фраза стала останньою краплею. Я зрозуміла, що для неї думка людей стала важливішою за стан чоловіка.
— Знаєш що, мамо? — я встала між нею та батьком. — Нехай кажуть, що хочуть. Нехай думають, що ми збанкрутували, що ми ледарі, що в нас немає смаку. Мені плювати. Тату, йди в хату. Прямо зараз.
Олег спробував піднятися, але знову скривився. Я допомогла йому дійти до вітальні. Мати йшла слідом, щось бурмочучи про невчасно закінчену роботу.
— Ви втратили зв’язок з реальністю, — сказала я, коли ми сіли. — Ви живете в декораціях. Це не життя, це декорація до вистави, на яку ніхто не купив квитки.
— Ми просто хочемо поваги, — тихо відповіла мати, присідаючи на краєчок крісла.
— Повагу не купують парканами. Її відчувають через вчинки, через спілкування. А ви закрилися за цими кованими вензелями і думаєте, що стали вищими за інших. Насправді ви просто стали самотнішими.
— Ти не розумієш, як важко бути ніким у цьому місті, — озвався батько. — Ми все життя були просто робітниками. Тепер ми хочемо, щоб на нас дивилися з подивом.
— Та на вас і так дивляться з подивом, але не з тим, на який ви розраховуєте. Люди бачать, як ви виснажуєте себе заради дурниць.
Ми мовчали довгий час. У кімнаті було дуже тихо, тільки годинник на стіні відбивав секунди. Новий, дорогий годинник, який показував той самий час, що й старий, який вони викинули.
— Я завтра поїду, — сказала я врешті-решт. — І не приїду, поки цей цирк не закінчиться. Я не хочу бачити, як ви нищите себе заради ілюзії.
— Олено, не кажи так, — мати почала терти руки. — Ми ж для тебе…
— Не для мене. Не обманюйте хоча б себе. Ви робите це для власного его, яке живиться заздрістю інших. Але заздрість — це не любов. І не повага.
Я пішла збирати речі. У коридорі стояв запах дорогої фарби, який тепер асоціювався у мене з відчуженням. Я проходила повз дзеркало в масивній позолоченій рамі і не впізнавала в ньому нашу родину. Там були чужі люди, оточені дорогими речами, але з пустими очима.
Коли я виходила до машини, батько стояв на порозі. Він виглядав дуже старим у світлі тих самих нових ліхтарів, які він так старанно монтував.
— Олено, ти серйозно? Не приїдеш?
— Не приїду, тату. Поки ви не зрозумієте, що головне в цьому домі — це ви двоє, а не колір фасаду.
Я сіла в авто і поїхала. У дзеркалі заднього виду я бачила їхній дім. Він сяяв вогнями, виділяючись серед темних сусідських парканів. Він виглядав ідеально, як картинка з журналу. Але я знала, що за тими ідеальними стінами немає спокою.
Минув місяць. Мати дзвонила кілька разів, розповідала про нові штори, про те, як пані Марія зупинилася і довго розглядала їхні ворота. В її голосі була гордість, але вона була якоюсь хворобливою. Вона жодного разу не запитала, як у мене справи, чи є в мене що їсти, чи не втомлююся я на роботі. Усі розмови зводилися до одного — до опису чергового придбання.
— Ми купили садових гномів, але не тих дешевих, а керамічних, ручної роботи, — розповідала вона. — Весь район приходить подивитися.
— Мамо, я рада за гномів. А як спина у тата?
— Ой, та нічого, поболить і перестане. Він зараз зайнятий, ми вирішили балкон переробити. Хочемо там балясини поставити, як у старих маєтках.
Я поклала слухавку. Серце калатало. Я зрозуміла, що вони вже не можуть зупинитися. Це стало їхньою релігією. Вони приносили в жертву своє здоров’я, наші стосунки і власні спокійні вечори заради того, щоб хтось невідомий пройшов повз і на мить затримав погляд.
Я згадала наше дитинство. Ми жили в старій квартирі, де шпалери відклеювалися по кутах, а диван був протертий до дірок. Але тоді ми сміялися. Ми грали в настільні ігри, батько розповідав історії, а мати пекла пиріжки, аромат яких розносився по всьому під’їзду. До нас заходили сусіди просто так, на чай, без попередження. Тепер же двері були зачинені на кілька замків, а гості мали заздалегідь витирати взуття тричі, перш ніж ступити на дорогий ламінат.
Чи вартує цей ідеальний фасад того, щоб втратити душу свого дому? Чи справді ми стали кращими лише тому, що наші речі коштують дорожче, ніж у тих, хто живе поруч?
Я дивилася на екран телефону, де світилося повідомлення від матері з фотографією нової люстри. Світло від неї було холодним і гострим. Я видалила фото, не відповівши. Мені було боляче бачити, як вони будують свою золоту клітку, навіть не помічаючи, що самі замикають за собою двері.
У черговий раз, коли я все ж зважилася заїхати до них, я побачила нову картину. Навколо будинку виріс ще вищий паркан. Тепер навіть воріт не було видно. Батько сидів на стільці посеред двору, просто дивлячись у стіну. Він не працював.
— Тату, що сталося?
— Та нічого, — він ледь помітно посміхнувся. — Наталя каже, що треба ще вище, бо сусіди з другого поверху бачать наш двір. Каже, що вони підглядають, щоб скопіювати наш дизайн.
— І ти згоден?
— Я просто хочу тиші, Олено. Але вона каже, що ми маємо тримати марку.
Мати вийшла з дому в новому костюмі, ніби збиралася на прийом, хоча була всього лише середа і вона нікуди не збиралася йти.
— О, приїхала! Подивися, ми змінили оббивку на кріслах. Тепер це оксамит.
Вона провела рукою по тканині, і в цьому жесті було стільки пристрасті, скільки раніше було в її обіймах. Вона більше не обіймала мене так міцно, як колись. Тепер її увага була розпорошена між порцеляновими вазами та шовковими фіранками.
— Ви щасливі? — запитала я раптом, перебиваючи її розповідь про ціну за метр тканини.
Мати замовкла. Вона подивилася на батька, потім на будинок, потім на свої доглянуті руки.
— Ми маємо те, про що інші тільки мріють, — відповіла вона нарешті. — Це і є щастя, хіба ні?
Я не знайшла, що відповісти. Я бачила перед собою двох людей, які досягли своєї мети, але по дорозі розгубили все те, що робило їх живими. Вони перемогли в конкурсі, де суддями були їхні власні комплекси та чужа заздрість.
Коли я їхала геть, я відчувала не злість, а глибокий сум. Це був дім-привид. Гарна обгортка, всередині якої було порожньо. Я подумала про свою невелику орендовану квартиру, де на підвіконні цвітуть прості герані, а на столі лежать крихти від печива. Там не було мармуру чи кришталю, але там було місце для мене.
Чи часто ми помічаємо, як прагнення здаватися кращими в очах інших поступово з’їдає нашу справжню сутність? І чи не занадто велику ціну ми платимо за право називатися успішними в очах тих, кому на нас насправді байдуже?
