Ми на Катерини йшли вітати свою бабусю. Крім іменин у неї ще й день народження – 70 років. Кожному з нашої сім’ї я вручила по подарунку. Чоловік тримав в руках велику коробку з пилососом і червоним бантом, Андрійко поважно тримав букет червоних троянд, ну я наважилась, і власноруч спекла улюблений мамин “спартак”. І тут син на порозі нам видає фразу.
Невеличкі “бурі” та непорозуміння бувають у кожній сім’ї, були вони й у нас. Але одного разу, коли нашому Андрійку не було ще й п’яти років, все у нас з Василем було серйозно, наговорили один одному масу негативу, а на завершення я вирішила піти до мами. Зайшла в дитячу, у кутку сумно грав Андрійко, вручила йому сумку і сказала, щоб зібрав у неї свої іграшки, бо ми поїдемо до бабусі. Андрійко розкрив очі і запитав:
– А тато?
– Тато залишиться вдома, один!
– Тоді я теж піду вранці в садок, і житиму там один, раз ви не хочете жити зі мною.
Андрійко розплакався, а я здивувалася. Мій маленький син дав мені такий урок, що образа на чоловіка і всі ті претензії, які ми висловили, одразу відійшли на другий план.
У дитячу зайшов чоловік, присів біля Андрійка, погладив його, і сказав:
– Ну що ти, синку, звичайно, ми дуже хочемо жити разом, з тобою, правда, мамо?
Мені нічого не залишалося, як ствердно відповісти, а чоловік додав:
– Ти не втечеш від нас жити в садок?
– Ні, я вже передумав!
Буря вщухла, коли Андрійко заснув, ми ще довго сиділи на кухні, пили чай і просто мовчали, розуміючи, скільки емоцій у сина викликала ця ситуація.
З того часу ми ніколи не з’ясовуємо стосунки в його присутності, так, чесно кажучи, ось уже кілька років, як немає для цього приводів. Андрійко допоміг нам зрозуміти, що найцінніше у нашій сім’ї – це жити разом, триматися один за одного та вміти прощати.
А синок не забув того давнього інциденту. Нещодавно, коли ми зібралися їхати до моєї мами на іменини, вона в мене Катерина, і ще й народилася в цей день, Андрійко видав:
– Пам’ятаєте, як ви з татом розмовляли дуже голосно, і мама мені сказала збирати іграшки? Добре, що ви тоді передумали, не бійтеся, я вас обов’язково помирю знову!
Ми з чоловіком майже одночасно відповіли:
– А ніхто й не збирається більше цього повторювати!
Разом із Андрійком ми дружно розреготалися, і поїхали всі разом вітати бабусю.
Фото ілюстративне
