Часи зараз дуже важкі. Я нікому цим не відкриваю секрету.
Ми з чоловіком і сином довгий час жили на орендованій квартирі. Не буду описувати чому так вийшло, це дуже довго.
Почалось все з того, що в 14 році ми виїхали з Донецька до Києва, і з того часу карабкалися зі всіх сил. І ось коли ми трішки “підняли голову”, як наступило 24 лютого. З-під наших ніг вдруге пішла земля.
Батьки чоловіка через декілька років продали свою квартиру в Донецьку, за копійки звичайно, і купили в селі, за Києвом, невеличку хатинку. Вони вже на пенсії, тому для них це в сам раз.
Після повномасштабного вторгнення і в чоловіка і в мене почались неполадки на роботі. Ми розуміли, що довго так не протягнемо, хоча хазяйка пішла нам на зустріч, і зменшила трішки оплату. Та це було всього два перші місяці.
І ось одного дня стало зрозуміло, що ми просто не можемо собі більше дозволити платити за оренду. Син вчиться, але переважно онлайн, чоловіка підкосило здоров’я через ці нерви, тому все в основному було на мені, але я теж не так багато заробляю.
Наш відчай не залишився поза увагою нашої родини. Нарешті батьки чоловіка запропонували свою допомогу.
Свекруха завжди була дуже доброю, надзвичайно самовідданою людиною. У мене ніколи не було з нею проблем, але, очевидно, це було тому, що ми не часто бачилися.
Ось чому я була не зовсім задоволена пропозицією, доїзд на роботу мене завжди лякав, але мій чоловік чітко пояснив мені, що я повинна бути в захваті від такої пропозиції.
Зробити невеличкий косметичний ремонт в дальній кімнаті батьків і поступово перевезти свої речі з орендованої квартири – це звучало як чудовий вихід із неприємної житлової ситуації.
Мені довелося визнати, що мій чоловік був правий і що моя свекруха насправді чудова людина. І свекор, мабуть, теж, але здоров’я його було вже не дуже, тому коментарів не давав.
Адже те, що я буду допомагати свекрусі за ним доглядати, було одним із аргументів мого чоловіка, чому ми повинні жити разом. Ну, ми всі малювали це в дуже яскравих тонах, але реальність була трохи іншою.
З одного боку, я відчуваю постійну втому та недосипання, щоб встигнути на роботу вчасно, мені доводиться вставати дуже рано.
Але найгірше, мабуть, жити з “хорошою” свекрухою. Я навіть не маю можливості заварити чай на кухні, вона дуже хоче всім нам догодити і тому береться сама за все, щоб хотіла зробити я. Миє посуд, готує, купує продукти. Коли я пропоную їй допомогу, вона відмовляється, каже, що я і на роботі сильно замучуюся. Але ж і їй не легко. Вік вже не молодий.
Мій чоловік теж це бачить і просить допомогти їй. Я намагалася йому пояснити, що мама відмовляється, але йому все одно, винуватцем її виснаження є просто моє “небажання”.
Звичайно, якщо мама не хоче мене бачити на своїй кухні, я йду в нашу кімнату і читаю книжку чи переглядаю новини в телефоні, але це може сильно дратувати мого чоловіка.
Він заганяє мене на город чи на кухню, щоб я допомагала працювати, але свекруха завжди каже, щоб я нічого не робила, що вона впорається.
І коли я майже силою нав’язувала їй якусь допомогу, вона все одно змінила це на свій лад. Наприклад, я попідмітала на подвір’ї, а вона через пів години взяла в руки мітлу, і після мене щось домітала. Така сама ситуація була і з миттям вікон перед Великоднем.
І так само з усім. Вона мені нічого не дає зробити самій, навіть канапку сину намастити. Вона й справді непогана, але ця її доброта вилазить мені боком. Мій чоловік вважає мене невдячною, тому ми весь час просто сперечаємося.
Я бачу це так: я втомилася нав’язувати себе, коли все одно роблю все не так. І свекруха виснажена, але все посміхається і каже мені, що все добре, щоб я йшла відпочивати.
Мені іноді здається, що в неї на лиці маска.
Але що мені з цим робити? На даний момент я на тому етапі, коли хотілося б зібрати речі, втекти від свекрухи і чоловіка і трохи пожити зовсім на самоті. Проте я постійно стикаюся з тим же, що й на початку. У мене немає на це грошей.
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
