— Ми не збираємося платити за повітря, ви молоді — ще заробите, — наголосила пані Галина, коли я вкотре запитала про борг. Ці слова стали крапкою в наших стосунках і початком фінансової бурі, яку ми з Євгеном не обирали. Мати чоловіка просто заблокувала мій номер, залишивши нас із порожніми кишенями та величезною чужою відповідальністю.
Все почалося сірого листопадового вечора, коли дощ безжально гатив у шибки нашої орендованої квартири. Ми з Євгеном якраз рахували заощадження на омріяне власне житло. Кожна копійка була на обліку, кожен відкладений гривневий папірець наближав нас до мети. Раптом пролунав дзвінок. Це була Галина, мати Євгена. Її голос тремтів так сильно, що я почула це навіть не підходячи до слухавки.
— Сину, нам більше ні до кого звернутися, — почула я крізь тишу кімнати.
Я бачила, як обличчя Євгена змінюється. Напруга проступила в кожному русі його плечей. Він стиснув телефон так, ніби той міг дати йому відповіді на всі запитання. Ми поїхали до них наступного ж дня. У батьківській хаті пахло сирістю та старими меблями. Галина сиділа на кухні, обхопивши руками холодну чашку чаю, а батько Євгена, Степан, просто дивився у вікно, уникаючи будь-якого зорового контакту.
— Нам відмовили в банку, — тихо промовила Галина, витираючи край ока хустинкою.
— Чому ви раніше не казали, що у вас такі проблеми з боргами за цей старий будинок? — запитав Євген, сідаючи навпроти матері.
— Ми думали, що впораємося самі, — подав голос Степан, не повертаючись. — Але відсотки ростуть. Нам треба перекредитуватися, аби не опинитися на вулиці. Потрібно сорок тисяч. Тільки на ваше ім’я дадуть таку суму.
Я відчула, як у мене всередині все стислося. Це були саме ті гроші, які ми відклали на перший внесок. Наша мрія почала розчинятися в цьому задушливому повітрі батьківської кухні.
— Мамо, ми ж збирали на квартиру, — м’яко нагадала я, намагаючись зберегти спокій.
— Олю, дитино, ми все повернемо, — Галина схопила мою руку. — Щомісяця будемо віддавати вам частину пенсії та гроші з городу. Ми ж не чужі люди. Як ми можемо вас підвести?
Євген подивився на мене. У його очах був такий розпач, що я зрозуміла — він не зможе відмовити. Це ж його батьки. Ті, хто ростив його, хто віддавав останнє, коли він був малим. Принаймні, він так це пам’ятав.
— Добре, — видихнув мій чоловік. — Ми візьмемо цей кредит. Але ви обіцяєте, що платити будете вчасно.
— Звісно, синку, звісно, — Галина закивала головою, і на її обличчі з’явилася полегшена усмішка, яка мені чомусь зовсім не сподобалася.
Перші два місяці все йшло за планом. Степан привозив гроші, ми додавали трохи своїх і закривали платіж. Я навіть почала заспокоюватися. Здавалося, що мої побоювання були марними, а родина — це справді міцний тил. Проте в лютому все змінилося. На вулиці була ожеледь, а в наших стосунках з родичами почався справжній льодовиковий період.
— Алло, Галино Іванівно, ви сьогодні приїдете? — запитала я телефоном, коли термін платежу вже підтискав.
— Олю, знаєш, зараз такі часи важкі, — голос свікрухи став холодним і відстороненим. — У Степана спина болить, на ліки багато пішло. Ви ж молоді, у вас зарплати великі. Перекрийте цей місяць самі, а ми потім віддамо.
— Але ми теж розраховували на ці гроші, нам за оренду платити, — спробувала я заперечити.
— Не починай, — відрізала вона і поклала слухавку.
Того вечора ми з Євгеном вперше серйозно посварилися. Він захищав матір, казав, що це тимчасово. Ми заплатили з власних заощаджень. Потім був березень, квітень, травень. Ситуація повторювалася. Гроші від батьків приходили все рідше і в менших обсягах. Наші заощадження танули, як березневий сніг під сонцем. Кожного разу, коли я намагалася заговорити про борг, Галина починала маніпулювати.
— Ти що, рахуєш кожну копійку, яку ми на тебе витратили, коли ти в гості приїжджала? — кричала вона мені в слухавку.
— При чому тут гості? — дивувалася я. — Це кредит на ваше ім’я, який висить на нас. Нам дзвонять з банку, бо ви затримуєте свою частину.
— Нехай дзвонять, — відповідала вона. — Ви дорослі люди, розберетеся.
Я бачила, як Євген згасає. Він почав брати додаткові зміни на роботі, приходив додому пізно, виснажений і мовчазний. Його руки тремтіли, коли він тримав квитанції. А батьки тим часом жили своїм життям. Одного разу ми вирішили поїхати до них без попередження. Те, що ми побачили, змусило моє серце битися частіше від обурення.
На подвір’ї стояв новий паркан, про який вони мріяли роками. Біля хати лежали будматеріали для ремонту даху.
— Мамо, звідки це все? — запитав Євген, вказуючи на нові дошки.
— Сусід допоміг по дешевці взяти, — швидко відповіла Галина, навіть не дивлячись синові в очі. — Треба ж хату до ладу приводити, а то зовсім розвалиться.
— А кредит? — я не витримала. — Ви сказали, що у вас немає грошей на платіж минулого тижня!
— Дівчино, не кричи в моїй хаті, — раптом подав голос Степан, який вийшов з сараю. — Ми самі знаємо, куди гроші витрачати. Ви з Євгеном у місті живете, розкошуєте, а ми тут ледве кінці з кінцями зводимо.
— Розкошуємо? — перепитав Євген. — Ми в усьому собі відмовляємо, щоб ваші борги закрити!
— Ніхто вас не просив, — кинула Галина, розвертаючись до нас спиною. — Самі запропонували. Тепер не треба нас дорікати.
Це було як ляпас. Ми стояли посеред подвір’я, де Євген виріс, і відчували себе абсолютно чужими. Батьки, які клялися в любові та чесності, просто використали нас як зручний фінансовий інструмент. Повернення додому було важким. В машині панувала тиша, яку переривав лише звук двірників.
— Що ми будемо робити? — запитала я нарешті.
— Не знаю, — тихо відповів чоловік. — Я не пізнаю їх. Це ніби зовсім інші люди.
Минуло ще кілька місяців. Банк почав нараховувати штрафи за прострочення. Кожного разу, коли я дзвонила Галині, вона просто скидала виклик. А потім вона заблокувала мій номер. Євген намагався достукатися до батька, але той лише коротко відповідав — Грошей немає, шукайте самі — і клав слухавку.
Наші стосунки з Євгеном почали тріщати по швах. Постійний брак коштів, відчуття несправедливості та зради з боку рідних людей отруювали наше життя. Ми більше не говорили про спільне майбутнє, про дітей чи подорожі. Всі розмови зводилися до того, де взяти гроші на черговий внесок.
— Може, варто продати машину? — запропонував він одного разу за вечерею.
— І як ти будеш добиратися на роботу? Це ж єдине, що в нас залишилося, — я подивилася на нього з болем.
— А що робити? Вони не віддадуть. Вони навіть не збираються. Мама виставила фото у соцмережах з нового святкування, там стов чи не ломиться. А ми тут гречку пусту їмо.
Я відчула, як всередині піднімається хвиля гіркоти. Це не була просто фінансова проблема. Це була повна руйнація довіри. Люди, які мали бути опорою, стали тягарем, що тягнув нас на дно.
Одного дня я не витримала і поїхала до Галини сама, поки Євген був на роботі. Я хотіла подивитися їй у вічі без сторонніх свідків. Вона поралася на городі, виглядала цілком здоровою та задоволеною життям.
— Добрий день, — привітала я її.
Вона випрямилася, обперлася на сапку і зміряла мене холодним поглядом.
— Чого приїхала? Євгена немає?
— Я приїхала поговорити про совість, — сказала я, намагаючись не здригнутися. — Ми віддали вам усе, що мали. Тепер ми самі в боргах. Вам не соромно?
Галина розсміялася. Це був сухий, неприємний сміх, який відлунював у порожньому дворі.
— Совість? Ти мені про совість будеш казати? Я сина виростила, вивчила. Він мені за життя зобов’язаний. А те, що ви там собі навигадували про квартири — то ваші проблеми. Треба було думати, коли підписували папери.
— Ви ж просили про допомогу! Ви плакали на нашій кухні!
— Мало що я робила, — вона знову почала порпатися в землі. — Ви молоді, ще заробите. А нам під старість хочеться спокою і щоб хата не валилася. Іди собі, Олю. І синові передай, щоб не дзвонив з цими дурницями. У нас своя правда.
Я йшла до хвіртки, відчуваючи кожним нервом, як усередині щось обривається. Це була точка неповернення. Повернувшись додому, я розповіла все Євгену. Він довго сидів на балконі, дивлячись на вогні нічного міста. Його постать здавалася такою маленькою і беззахисною перед цією великою зрадою.
— Знаєш, — сказав він, повернувшись до кімнати, — я завжди думав, що сім’я — це те місце, де тебе ніколи не кинуть. Виявляється, я помилявся.
Ми вирішили припинити будь-яке спілкування з ними. Це було боляче, але необхідно для нашого виживання як пари. Ми почали процедуру реструктуризації боргу, пояснили ситуацію в банку. Нам пішли назустріч, але платити доведеться ще довго. Наша мрія про власне житло відсунулася на невизначений термін.
Зараз ми живемо дуже скромно. Кожна покупка обговорюється, кожен зайвий витрачений гривневий знак викликає тривогу. Але найгірше не це. Найгірше — це порожнеча, яка утворилася там, де раніше була любов до батьків.
Нещодавно ми дізналися від спільних знайомих, що Степан і Галина придбали собі нову побутову техніку. Вони розповідають усім у селі, які ми з Євгеном невдячні діти, що покинули їх напризволяще і навіть не дзвонимо. Вони виставили себе жертвами, а нас — тими, хто відвернувся в найважчу хвилину.
— Як ти думаєш, — запитав мене Євген сьогодні вранці, — чи зможемо ми колись їх пробачити?
Я не знала, що відповісти. Як можна пробачити людей, які свідомо зруйнували твоє майбутнє заради власного комфорту? Які бачили, як ми працюємо на виснаження, і лише вимагали більше?
— Я не знаю, Євгене, — відповіла я, дивлячись на наше відображення у дзеркалі. — Можливо, з часом біль стихне. Але шрами залишаться назавжди.
Ми продовжуємо боротися. Наші стосунки стали міцнішими, бо ми пройшли через це пекло разом, не звинувачуючи один одного. Проте відчуття того, що тебе використали найближчі люди, нікуди не зникає. Воно прокидається щоразу, коли приходить повідомлення від банку про чергове списання коштів.
Іноді я думаю, що було б, якби ми тоді сказали ні. Якби ми поставили свої інтереси вище за сльози Галини. Чи були б ми щасливішими зараз? Чи мучило б нас почуття провини перед ними? Тепер ми маємо лише цей борг і гіркий досвід, який коштував нам надто дорого.
Багато хто каже, що батьки — це святе. Що їм потрібно віддавати все, не чекаючи нічого натомість. Але де та межа, за якою допомога перетворюється на паразитування, а любов — на відкриту маніпуляцію? Ми перейшли цю межу, навіть не помітивши, як опинилися в капкані власної доброти.
Чи варто допомагати рідним, коли ця допомога загрожує вашому власному добробуту та стабільності? Чи є межа обов’язку дітей перед батьками, якщо самі батьки забувають про свою відповідальність і совість, залишаючи власних дітей у безвиході заради власної вигоди?
