Ми не жили багато, сім’я у нас досить велика. Тато з мамою, я та дві сестрички. На все про все у нас була двокімнатна квартира, то ми в ній і містилися. Підростаючи, я дійшла невтішного висновку: якогось посагу мені чекати не варто і найкращий варіант – самостійно влаштовуватиме своє життя.
Оскільки я найстарша з дочок, то й поїхала на “розвідку” теж перша. Одразу після школи університет, перебралася до гуртожитку, підробляла. Намагалася одразу забезпечувати саму себе. Згодом – робота, підвищення. Минуло десять років. Я винаймаю квартиру, допомагаю батькам, сестрам намагаюся купити щось з одягу.
Купила обом телефони, вони вже студентки. Словом, намагаюся підтримати сім’ю, благо, дохід у мене стабільний. Так вийшло, що квартиру винаймала в районі неподалік нашої рідної тітки, маминої сестри. Тітка Марина жінка досить замкнута, з характером, спілкувалася з нами мало.
Мої теж не особливо її шанували, бо вона досить специфічна у спілкуванні, але я почала відвідувати її. В останні роки вона погано почувалася і на вулицю майже не виходила. Вона так і не побудувала сім’ю, наглядати за нею не було кому. Раз чи два на тиждень я забігала до неї, приносила продукти, оплачувала якісь рахунки, прибирала. Так кілька років тривало.
Кілька місяців тому тітки Марини не стало і, як виявилося, вона залишила заповіт, у якому переписала будинок на мене. Чесно кажучи, для мене це стало здивуванням, оскільки я ні на що таке не розраховувала і жодного разу ми з тіткою на цю тему не розмовляли. Втім, її можна зрозуміти, бо з усієї нашої сім’ї вони ні з ким не спілкувалися – тільки зі мною.
Коли про це довідалися мої сестрички, то почалося. Що ще дивніше, мама теж стала на їхній бік. Добре, хоч тато не втручається. Вони кажуть, мовляв, ти можеш себе забезпечити, у тебе все під контролем. Але я, чесно кажучи, їхнього ентузіазму не поділяю. Величенький будинок йде в мої руки, чому я маю відмовитися?
Я планую незабаром перебратися туди, оскільки з моїм молодим чоловіком вирішили завести малюка. У своєму домі це набагато спокійніше, ніж у орендованій квартирі. І потім, всі ці роки за тіткою ніхто не дивився, але тепер чомусь її будинок ми повинні поділити порівну.
Сьогодні мій день народження, і ніхто з моїх рідних мені не зателефонував та не привітав! Образилися: проміняла нерухомість на сім’ю. То вони так кажуть, не я. Мабуть, на весілля їх запрошувати також не варто.
Ось така з мене Попелюшка вийшла. А тітка Марина, до слова, попереджала, що на дванадцять карета перетвориться на гарбуз, а коні – на мишей. Це мені подяка за постійну допомогу. Я вважаю, що заслугувала цей будинок.
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
