Був час, коли ми з чоловіком також жили у селі. У нас був свій невеликий город, який ми постійно доглядали. Дуже хотілося, щоб удома росло все своє: картопля, морква, цибуля, часник, буряк.
Я ніколи не соромилася роботи на землі. Більше того, я встигала справлятися з нашим господарством, роботою, дитиною.
Потрібно було і грядки полоти, і добрива робити, і збирати врожай. Потім ми переїхали в місто і до війни жили в Києві.
Ну а весною ми переїхали у Львів, бо роботи збереглися і треба якісний інтернет. А мама Влада, мого чоловіка, живе в недалеко за містом в селі. Як вона зраділа, що ми тепер поруч і їздимо до неї, допомагаємо в саду-огороді!
Все літо й осінь Лідія Олегівна займалася консервацією, казала, що і на нашу родину заготує смаколиків.
Свекруха, до речі, має ще й дочку. Вона ніколи не допомагає своїй матері, навіть коли та просить, хоч живе не далеко. Вічно знаходить відмовки: то в неї справи, то новий манікюр. Бачите, негідно такій панночці в землі копатися. Але свекруха з доньки порошинки здуває і ніколи з нею не сперечається.
Отже, ми увесь сезон допомагали свекрусі та їздили до неї у вихідні. Ми ніколи і нічого не просили натомість. Просто робили все від щирого серця. Але того, що трапилося далі, я не очікувала.
Недавно мені дуже захотілося домашніх консервованих помідорів. Я попросила баночку у свекрухи. Вона погодилася пригостити нас, але сказала:
«Часи важкі, просто так не дам. Все одно буде дешевшим, ніж на ринку. Я вам багатенько заготувала, тільки банки повернеш! – і Лідія Олегівна невинно оголосила мені суму: – Це ж все час, гроші на цукор-сіль-оцет-приправки і все таке, ну ти розумієш.
У мене дар мови пропав, коли я це почула. Тобто ми з чоловіком допомагали їй заради загального блага, а у відповідь я чую це. Ось це новини! Конфліктувати з мамою чоловіка через закрутки я, звичайно, не стала. Але на цьому наші вилазки до села й до Лідії Олегівни закінчилися раз і назавжди.
Чоловік мене підтримав і я його розумію. Ось його сестричка добре влаштувалась, живе на всьому готовенькому. А Владу доводиться зі шкіри геть лізти, щоб догодити матері. Ось тобі і нерівноцінна материнська любов!
Після того випадку у селі ми більше не з’являлися жодного разу. Мама Влада тепер дзвонить своїй доньці і скаржиться на нас, мовляв, які ми невдячні. Який цирк!
Нині ми рідко спілкуємося. Наступне літо, дай Боже нам всім миру, вирішили провести у моїх батьків за містом на Київщині. Там і слова не скажуть, і нагодують смачно, і додому ще гостинців дадуть. Звісно, це не найголовніше. Але так приємно відчувати тепло, яке йде від родичів! А не так, як оце вийшло з Лідією Олегівною.
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
