Ми починали своє молоде подружнє життя на Донеччині, але події все змінили, довелося виїхати на батьківщину чоловіка, на Хмельниччину, у місто, де живуть Славині батьки.
І хочу сказати, у мого чоловіка дуже багаті і батьки, і родичі. У кожного є нерухомості, є машини, їздять відпочивати та мають інші принади життя. При цьому ми живемо у старезній однокімнатній квартирі Славиної прабабусі, яку нам виділили.
У квартирі потрібний капітальний ремонт, але грошей постійно не вистачає. Моя мама вже в кращосу світі, батько пішов від нас, коли я ще навіть не народилася. Тобто мені допомагають лише далекі родичі іноді, плюс я отримую компенсацію за маму. Я не працюю, юо в декреті, Слава тут влаштувався водієм, але отримує копійки.
З боку його родичів та батьків – повний ігнор. Але ж ми почали все спочатку, можна було хоча б нам щось подарувати, допомогти з облаштуванням. Тим більше, що можливість фінансова у них величезна. Я зрозуміла б, якби вони нам на новосілля дали гроші на ремонт, наприклад, або купили щось у квартиру і більше не допомагали. Мені і не потрібно нічого більше. А виходить, що ми все самі маємо облаштувати: і квартиру, і техніку, і ремонт зробити.
Зате коли Славиній мамі Вікторії Олексіївні щось треба, я і чоловік маємо бути біля її ніг. Вона роз’їжджає на відпочинок карпатами, оздоровлюється, а я сиджу з її молодшою дитиною, чоловік їздить і годує живність щодня, а вона потім приїжджає і розповідає, що ми щось не так робили і слова подяки я ще жодного разу не чула за 9 місяців. Нам самим такий відпочинок навіть не сниться, ні моря, ні Карпат у цьому році не побачили.
При цьому коли ми про щось попросимо, вона каже, щоб самі розбиралися. Хоча чоловік вважає, що все нормально, але іноді каже, що просто так було все життя і його мати любить і живе тільки для себе, а на нього їй завжди було байдуже. Батько рідний взагалі з ним майже не спілкується, виховує другу дитину, а на старшого, мого чоловіка, йому також байдуже.
Чи справедливе таке ставлення і як бути? Добре, на батька Славиного мені байдуже, він у нас нічого не просить, ми від нього нічого не чекаємо, він навіть не спілкується з нами. Наче й немає його.
А от мати дуже наполеглива, дзвонить майже кожен день, запрошує вічно в гості і там розповідає, як у неї все добре, попри все, що мені ще гірше стає. Я вже перестала до неї їздити, бо якщо вона вважає, що нічого не повинна нам, то я й поготів. Але Слава продовжує з нею спілкуватися, бігти на перший поклик. Таке жття мене все більше не влаштовує. І що робити?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com
