Ми позичили свекрусі гроші на ремонт, а вона каже, що це був подарунок. – Які ж в мене діти чудові! Дякую, Оксанко, синок. Ви, мої рятівники, – наголосила свекруха на святкуванні. Вона ще тоді не знала, що ми таки свої гроші повернемо.
Я стояла біля плити, помішуючи борщ, який мав стати нашим скромним святкуванням річниці, але вже пахнув гіркотою від моїх думок. Григорій зайшов тихо, як завжди після довгого дня, і, не знімаючи черевиків, пробурмотів: «Оксано, згадай, як ми тоді допомогли моїй мамі з тими грошима. Може, то й на краще вийшло».
Я відклала ложку, відчуваючи, як тепло від каструлі не зігріває, а навпаки, пече. «На краще? – перепитала я, намагаючись не дати голосу зірватися. – Для кого, Григорію? Для нас, що тепер відкладаємо на хліб останню гривню, чи для твоєї мами, яка хвалиться новим дахом перед усіма?»
Григорій знизав плечима, сідаючи за стіл і наливаючи собі води з-під крана.
– Для родини, Оксано. Ми ж не чужі. Підтримали – і тепер усе гаразд.
Я сіла навпроти, дивлячись на пару від борщу, яка розвіювалася марно. Сто вісімдесят тисяч гривень – це не просто цифра, а шматок наших мрій, відкладений на першу іпотеку. Ми витягли їх з кишені, вірячи в обіцянки, а тепер свекруха раптом вирішила, що то був жест щедрості. «Позика ж, – шепотіла я собі. – Чи все марно?» Той момент за кухонним столом розкрив стару діру, і події, що послідували, змусили мене переглянути, що означає бути частиною сім’ї.
Ми з Григорієм познайомилися в університеті, де я вчилася на економіста, а він – на техніка. Одружилися через три роки, повні планів: власний куточок, діти, стабільність. Я працюю в маленькому відділенні банку, де кожен день – це стовпчики цифр і клієнти з проханнями про кредити, які вони не потягнуть.
Григорій – водій на фурі, повертається додому з запахом дизеля й втомленими очима. Ми не багаті, але чесні, і це тримало нас разом. Та свекруха Ольга – вдова після раптової втрати чоловіка – завжди була як тінь: любляча, але вимоглива. З її гострим язиком і мріями про «нормальне життя» вона часто нагадувала, що ми «гості» в її світі.
Усе закрутилося три роки тому, восени, коли листя жовтіло, а дощі заливали дороги. Свекруха подзвонила Григорію на обідню перерву, голос її тремтів, наче вітер у дротах.
– Синку, любий, – схлипнула вона. – Твій батько, царство йому небесне, пішов п’ять років тому, залишивши цей хлів, а сил у мене немає. Ремонт би оживив дім, та де взяти кошти? Ви з Оксаною – головастий народ, придумайте щось.
Петро, свекор, пішов несподівано, і свекруха трималася на пенсії з садочка та допомозі від дітей. У нас лежала заначка – ті сто вісімдесят тисяч, які ми ховали на «якщо що». Григорій, мій м’якосердий чоловік, одразу запалав.
– Мамо, не плач, – відповів він, стискаючи телефон. – Ми дамо, але як позику. Повернеш потроху, з пенсії чи садка.
Я чула розмову з кухні, де чистила картоплю, і серце стиснулося. Ми сіли ввечері з олівцем і папером: вісімдесят тисяч на дах і стіни, сто на вікна та кухню. Свекруха розтанула в подяці.
– Мої рятівники! Звичайно, позика. Я ж не попрошайка.
Ми перекинули гроші з мого рахунку – я люблю, коли все видно, як у книзі. Без нотаріуса, бо «свій серед своїх», але з записаними словами в нотатках телефону. Майстри приїхали за тиждень: гамір пилки, запах фарби, свекруха щодня слала відео – «Дивіться, як у казці виходить!» Ми посміхалися, хоч рахунки за комуналку почали кусатися сильніше.
Минув час – зима з снігами, весна з цвітом. Ремонт добіг, свекруха оселилася в новому гнізді й почала кликати гостей на чай. А ми? Ми все ще в орендованій однокімнатці, де стіни чують кожен шепіт. Я не витримала й підштовхнула Григорія.
– Треба нагадати про першу частину. Вісімдесят тисяч – не голка.
Він кивнув, але пальці нервово барабанили по столу.
– Так, напишу мамі.
Слова зависли в повітрі. Я чекала днів п’ять, а потім зібрала волю в кулак. Взяла деякі солодощі – щоб не виглядати сухарем – і поїхала до свекрухи. Свекруха відчинила, вбрана в свіжий фартух, аромат кави лоскотав ніздрі.
– Привіт, люба невістко! Входь, я саме каву варю.
Вона обійняла мене, ніби ми бачилися вчора. Ми сіли в нову кухню, де все блищало, і я, ковтаючи ком, почала.
– Ольго Петрівно, щодо тих грошей на ремонт… Ми з Григорієм думали, може, першу порцію повернете? Нам би на іпотеку додати.
Вона розсміялася м’яко, ніби я пожартувала.
– Гроші? Які, доню? То ж ви мені презент зробили! Казали ж: «Мамо, не бери в голову, ми все владнаємо». Яке серце в вас!
Я отетеріла, ложка в чашці задзеленчала.
– Ні, Ольго Петрівно, – сказала я рівно. – То позика була. Григорій обіцяв, ми записали. По двадцять тисяч щомісяця.
Вона змахнула рукою, як від мухи.
– Фу, не чіпайся за букви. Ви молоді, сили є. А я старенька, борги – то клопіт. Родина тримається на теплі, не на паперах.
Я вийшла на свіже повітря, голова гула, ніби після ярмарку. Не гроші боліли – а зрада, тиха й буденна. Дома Григорій розігрівав вечерю, але я не могла дивитися на їжу.
– Як там мама? – запитав він, не підводячи очей.
– Презент, каже. А ти віриш?
Він потер шию, уникаючи мого погляду.
– Може, забула? Старість, маму, плутає.
– Забула сто вісімдесят тисяч? – голос мій тремтів. – З нашого поту? Без слова «дякую»?
Григорій видихнув.
– Не хочу образити маму. Вона ж одна в домі. Давай без скандалів.
Я відчула себе чужою в нашому шлюбі. Тієї ночі я не зімкнула очей, дивлячись у темряву, де його дихання лунало рівно, і питала себе: «За що я борюся – за гроші чи за нас?»
Місяці тягнулися, як осінній дощ. Ольга почала розповідати всім: братові Григорія Миколі, його дружині Тетяні, родичам на гілці – як ми «великодушно обдарували» її. Микола подзвонив одного суботнього ранку, голос його гучний, як гудок.
– Брате, чув від мами? Ви з Оксаною – святі! А ми з Танею думаємо: може, й нам на гараж щось перепаде?
Я взяла слухавку, стримуючи кипіння.
– Миколаю, то позика була. Не дарунок.
Він затягнув.
– Та годі, не будь така точна. Мама – то святе, не чіпай.
Пік настав на родинному обіді – до Дня матері. Зібралися за довгим столом у свекрухиному саду: Ольга в центрі з новим серветником, Микола з дітьми, Тетяна з салатами. Григорій наполіг, щоб поїхали.
– Не псуй свято, – сказав він. – Побачимося, посміємося.
Сміху не вийшло. Серед шашликів і компоту свекруха встала, піднімаючи склянку.
– За мою золотую родину! А за Григорія з Олею – слова немає: такий дар вони мені дали, що душа співає!
Гості загомоніли, плескаючи. Тетяна підморгнула.
– Оксано, ви зразки! Не всі так можуть.
Я сиділа, ніби в пастці, щоки палали. Григорій стиснув мою руку під столом, шепочучи.
– Витримай, кохана. Минеться.
Та не мине. Після тосту Микола підсів, наливаючи мені червоненького.
– Дякуємо вам! Мама тепер як пташка.
Я не стерпіла.
– То не дар, Миколаю. Позичили. Чекаємо, коли поверне.
Він витріщився, а свекруха, почувши, підлетіла.
– Доню, ти що? Ми ж рідня!
Григорій встав, відводячи мене геть.
– Не час для цього. Святкуємо ж.
Ми виїхали в сутінках, тиша в машині душила. Я заплакала, ховаючи обличчя.
– Чому ти не сказав правду? То наші мрії!
Він стис кермо, кісточки побіліли.
– Боюся, Оксано. Мамині сльози – то для мене щось.
– А мої сльози – що? – відповіла я. – Гра?
Той вечір перевернув усе. Я почала ігнорувати дзвінки свекрухи, а Григорій – ховатися в роботі. Але рана не гоїлася. Одного вечора, коли дощ барабанив по даху, ми сіли з чаєм і вперше розклали карти.
– Оксано, мама – мій корінь, – зізнався він. – Без неї я ніхто.
– А я – хто? – запитала я. – Твоя тінь? Якщо не захищатимемо одне одного, то що лишається?
Ми плакали разом, вперше за роки. Вирішили: без криків, але з кроками. Складемо лист – теплий, але чіткий. «Ми любимо тебе, але позика – то обіцянка. Давайте графік: по десять тисяч спочатку». Додали фото нашої кімнати, де ліжко стоїть на видному місці, без зайвого.
Свекруха мовчала тиждень, а потім прийшов переказ – п’ятнадцять тисяч. «Вибачте, діти, – написала. – Не хотіла образити. Продовжимо?»
Це не кінець, але початок. Ми з Григорієм навчилися говорити про гроші за вечерею, без сорому. Тепер, коли свекруха кличе, я кажу: «З радістю, але давайте чесно про все».
Та чи витримає це час? Чи не розпадеться нитка, як стара мотузка? Друзі, а ви як би вчинили – відпустили б образу чи тримали б слово?
