Я вийшла заміж за Василя, коли мені було всього 20 років, а моєму хлопцю 26. Молода і зелена, я не думала про майбутнє і жила в моменті. Ми прожили з чоловіком 30 років разом, але, на жаль, я не можу сказати, що була щаслива всі ці роки.
Наші діти вже виросли і живуть зі своїми сім’ями. А моє життя за останні 10 років перетворилося у щось нестерпне. З Василем ми практично не розмовляємо: кожне сам по собі. Буває таке, що ми навіть слова за день одне одному не скажемо. Я мовчки готую сніданок, він їсть і йде далі дивитися телевізор.
Я давно думала про розлучення, але подруги і мама, і сестра крутили пальцем біля скроні. Мовляв, вже немолоді, не можна в такому віці розлучатися, зустрічати старість на самоті. Але ж я і справді навіть не знаю, як жити самій. Зі мною завжди поруч був мій чоловік, разом з ним я стала на ноги. І що тепер…
Раніше я намагалася говорити з Василем, “достукатися” до нього, щоб все виправити. Але він тільки віджартовувався і не хотів робити нічого заради нашого спільного блага. З часом мене почало дратувати все, що він робив і не робив. Пропало всяке бажання перебувати з ним поруч.
Зараз я розумію, що мені треба було подати на розлучення вже давно. Але зважилася я тільки зараз, будучи вже 50-річною жінкою. Діти, на щастя, прийняли моє несподіване рішення з розумінням і повагою. А Василь… Здається, йому навіть на це було начхати.
Після розлучення пройшло вже півроку, і я пишаюся тим, що зважилася. Моє життя розділилася на до і після.
Я навчилася жити тільки для себе, помічати дрібниці, які роблять мене щасливішою. Все навколо наповнилося фарбами і зазвучало по-новому.
Більш того, з’явилося натхнення для творчості! Наприклад, я з головою поринула в випічку. А днями закінчила в’язати онукові светрик! До речі, тепер приходжу до рідних частіше, зникли зневіра і апатія.
Я думаю, що починати все спочатку ніколи не пізно. Це новий етап у моєму житті, і я проживу його найкращим для себе чином. Ніколи раніше я не була настільки впевнена в тому, що вчинила правильно.
За чоловіком взагалі не сумую, але ми іноді телефонуємо одне одному. Іронічно, що тепер він цікавиться моїм життям більше, ніж коли ми жили під одним дахом. Як там кажуть? Що маємо – не бережемо, втративши – плачемо…
Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено
Фото ілюстративне, Ibilingua.com
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
