Ми прожили з Ростиславом щасливо багато років, стали батьками трьох діток. Тому коли все це почалося в нашій країні, я і виїхала з ними в Німеччину на пів року – щоб забезпечити діткам безпеку і спокій. Ростислав сам сказав, що так буде за нас спокійний і це найкраще рішення.
І ми поїхали до моєї двоюрідної сестри у Мангайм.
Та коли ми повернулися, на нас чекали зима й лютий холод замість родинного тепла… Та про все по порядку.
Я вийшла заміж, коли була ще студенткою. Ростик запаморочив мені голову і зробив усе, щоб я почувала себе найулюбленішою. Після весілля ми почали жити разом із його матір’ю, бо грошей на власне житло ми ще не мали.
Часи були складні, та й свекруха підливала олії у вогонь. Я ніколи їй не подобалася, і вона не втрачала жодної нагоди нагадати мені про це. Проте я якось упокорилася з цим і ніколи не конфліктувала з Тамарою Петрівною.
Через два роки спільного життя я народила першого сина. Ростик нашого первістка обожнював: йому дуже подобалося бути батьком. А я була на сьомому небі від щастя. Коли наш син пішов до школи, я знову була при надії. І через 9 місяців подарувала своєму чоловікові дочку.
Справи наші поступовопішли вгору: чоловік отримав дали підвищення, а я була справжньою хранителькою вогнища. Навіть із свекрухою якось усе налагодилося з часом.
Коли несподівано мами чоловіка не стало, ми вирішили продати її квартиру та купити свою ближче до центру. Зробили там євроремонт та навіть змогли придбати машину.
З Ростиславом ми ніколи не сварилися, вирішуючи всі проблеми мирно та з любові.
Я дуже раділа нашому новому житлу, бо по сусідству з нами жили чудові люди. Ми познайомилися з ними ще під час переїзду та одразу потоваришували. Марія Григорівна та Олександр Іванович жили зі своїм сином Артемом та його дружиною вікою Недавно вони зіграли весілля, але спочатку вирішили пожити з батьками.
З Вікою ми відразу порозумілися, стали справжніми подругами. Ми часто проводили разом час, вона любила няньчитися з нашою дитиною і завжди була готова допомогти і підтримати.
Моєму чоловіку дуже подобалося, що в мене нарешті з’явилася подруга, з якою можна поділитись усім на світі.
Незабаром і Віка народила дитинку, сина. Вона часто радилася зі мною як із досвідченою мамою і використовувала всі мої хитрощі з виховання дітей.
Але в якийсь момент все пішло якось не так. Напевно, я просто не помічала, що вже тоді щось іде не так.
Два роки тому народила третю дитину. На виписці все було чудово: троянди, кульки, торт… Ростислав забрав нас із малюком додому. Все пішло своєю чергою.
І ось – час теперішній. Ми повертаємося з Німеччини.
Ростислав зустрів нас якось прохолодно з автобусу. Приїхали додому.
Коли діти лягли спати, чоловік сказав, що нам треба серйозно поговорити.
– Я мав сказати тобі раніше, але не хотів, щоб ти переживала на чужині. Я знаю, що ти ніколи не пробачиш мені, але я йду. Іду до Віки…» – тихим, спокійним голосом сказав мій Ростик.
У мене дар мови пропав. Усередині ніби щось обірвалося. Перша думка: «А як же наші діти?»
Але, зважаючи на все, мого чоловіка це не хвилювало. Ростислав не став чекати моєї відповіді і пішов. А потім я оглянула все довкола і зрозуміла, що в квартирі немає його речей. Мабуть, поки ями були в Німеччині, він все забрав і давно тут майже не жив.
Я одразу ж зателефонувала своїй мамі і заплакала ридма в слухавку. Вона ніби відчула, що сталося, і сказала єдину фразу: “Я зараз приїду”.
Ніколи у житті мені не було так тяжко. Не знаю, що було б, якби не думала про дітей. Я дивилася на свого найменшого і його ніжне личко мене заспокоювало. Але я розуміла, що як раніше не буде ніколи. Вдома на нас чекали зима й лютий холод замість родинного тепла…
Мама приїхала сама, тато залишився вдома.
– Він ще лікті кусатиме, можеш навіть не сумніватися. Повернеться як миленький, ось побачиш. А ця вертихвістка Віка мені ніколи не подобалася! – сказала мама, обіймаючи мене.
– А якщо він справді прийде, як повернути довіру до нього? Що мені робити? – запитала я.
Мама відповіла, що я навряд чи зможу колись пробачити своєму чоловіку та подрузі те, що вони зробили.
Я розумію це й сама. Залишається знайти в собі сили жити далі.
Навіть не знаю, що робити: є нестримне бажання повернутися в Німеччину, заїхати подалі світ за очі від Ростика й Віки, але з іншого боку – я тут вдома, тут мої батьки, все рідне і кохане. Як обрати правильне рішення?
Передрук без посилання на Ibilingua.com. заборонено.
Фото ілюстративне, спеціально для Ibilingua.com.
