Ми рано побралися з Валерою. Йому тоді було 22, а мені ледь виповнилося 18. З першого дня ми чекали “лелеку”, та він вперто оминав нашу будівлю. Одного дня мені зателефонувала мама, і попросила разом з нею сходити в одне місце. Я не відмовилась. Ніколи в житті не забуду ці волошкові оченята. Вони дивилися на мене з такою надією та любов’ю. – Благаю, любий, потім роби що хочеш, але допоможи забрати цю крихітку до нас.
***
Коли ми з Валерою стали чоловіком і дружиною, ми були зовсім юними. Не по 15, звичайно, але все ж. Мені якраз виповнилося 18, а чоловіку – 22. Але вже з нашої першої “зустрічі” ми мріяли про дитину. Ми довго і ретельно намагалися, іноді мені здавалося що навіть занадто.
Більше п’яти років різних обстежень, дорогих обстежень, нескінченних аналізів, але все було марно, я ніяк не могла виносити таку бажану дитину.
Моя матуся, маючи тоді деякі корисні знайомства в лікарняних колах, а це були важкі 90-ті, покликала мене подивитися на двотижневого відмовного хлопчика в нашій лікарні. Я хоч і з великим хвилюванням, на свій стpах і ризик все ж пішла…
Коли ми проходили біля палати з новонародженими немовлятами-відмовниками, мої залиті сльозами очі випадково, буквально на мить, зустрілися з іншою парою дивно красивих оченят, блакитних, як волошки (це після вже вони поміняли свій колір і стали вогненно-карими). І в той момент ми ніби застигли: вона уважно вивчала мене, а я її.
Мама тоді потягнула мене за руку йти далі, але я вже вчепилася в цю крихітку. Через пару хвилин до нас підійшла завідуюча-знайома і сказала, що у цієї дівчинки багато діагнозів, плюс до всього недоношена, біологічна мати її нагуляла, а коли чоловік приїхав з відрядження, сказав: “Або я, або ця неприємність”.
Тільки мені тоді вже ніхто був не потрібен і я нічого не хотіла слухати: Богданка моя, моя донечка. Місяць я в таємниці від всіх до неї приїжджала в лікарню, потім набралася сміливості і сказала чоловікові: “Будь ласка, прошу тебе, потім роби, що хочеш, ми тебе не потривожимо, тільки зараз допоможи”.
І Валерій допоміг.
Не буду довго розповідати про цю бюрократичну систему і скільки кабінетів довелося обходити, про блат, і все таке, але через трохи більше двох місяців, ця вже улюблена довгоочікувана грудочка щастя за всіма правилами лікарняної післяпологової виписки, була доставлена в нашу двокімнатну квартиру. А наш щасливий новоспечений тато обдзвонив всіх підряд по телефону і голосно гукав у слухавку:
“Дочка у мене народилася – Богданка!”
З того моменту минуло 25 років. Майже 13 років, як пішов з життя мій Валера. Але жодної секунди в своєму житті, як би не солодко часом доводилося, я не пошкодувала про те, що зробила тоді цей крок. Про те, як ми з донечкою любимо один одного, навіть розповідати не стану. Вона – найцінніше, що у мене є.
Я все можливе і неможливе робила і ще не раз зроблю, щоб вона у мене була найщасливішою.
Фото ілюстративне, з вільних джерел
Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!
