Ми з чоловіком Костянтином з одного села, зустрічатися почали ще в старших класах школи. Тоді вже знали, що хочемо бути разом, що у нас справжнє кохання. Село ми своє любимо, але воно досить тихе, роботи немає, тому ми розуміли, що треба виїжджати.
Ми з Костею разом вступили навчатися в Київ, швидко перейшли на заочне відділення й почали працювати. Після закінчення навчання поїхали на 6 років на заробітки закордон: працювали в Нідерландах, Італії, Іспанії. А коли заробили на квартиру, машину, відклали певну суму про запас – повернулися додому, в Київ.
Як і мріяли, придбали двокімнатну квартиру, купили не дуже дорогі, але дві хороші машини. І нарешті вирішили розписатися – наші почуття вже перевірені часом і різними випробуваннями, пора надати нашій родині законний статус і подумати про діток – ми обоє, і я, і Костя вже до цього готові.
Отже, ми поїхали в село і оголосили про свій намір батькам з обох сторін, а вона вже – всій рідні. Зібралося велике застілля, присвячене нашим заручинам. Там ми й сказали, що ніякого весілля не плануємо, просто розпишемося.
Коли всі розійшлися, мої і батьки і батьки мого коханого сказали, щоб ми навіть не думали не справляти весілля – так не можна по відношенню до рідні, що нас не зрозуміють родичі і все таке. Ми відповіли, що нас мало це хвилює, але батьки наполягали на своєму.
Що нам було робити? Приїхали в Київ, замовили ресторан на 50 осіб, внесли аванс, подали заяву на розпис, призначили дату торжества, повідомили батькам, рідні.
А в одні з наступних вихідних ми з Костею знову поїхали до батьків і сказали їм, що аванс внесено, а всю решту витрат нехай на себе беруть вони, батьки: на наше вбрання, фотографа, ресторан, готелі для родичів. Адже це їм треба наше весілля, це їм важливо нагодувати всю рідню.
Ми ж на свої зароблені і відкладені гроші маємо власні плани – зовсім скоро хочемо відкрити свою невеличку справу, вже повним ходом йде до цього підготовка.
Обуренню батьків не було меж. Як це так – вони платитимуть? Адже це ми маємо достаток, житло, машини й роботи в столиці. Це ми мусимо заплатити за все, прийняти гідно всю рідню, на у вони вже в свою чергу подарують хто гроші, хто подарунки. Але ми пояснили, що в квартирі все потрібне нам маємо, гроші також, але витрачати їх на весілля не здираємося.
Що було далі, в деталях розповідати не буду. Одним словом, ми розписалися тиждень тому, свої гроші зберегли. Але вся сільська рідня – а там пів села – мої рідні, пів села – його, – сказали, що ми їм більше не рідня й можемо дорогу в село забути.
І все тому, що ми багаті, живемо в місті, але не нагодували всіх родичів в шикарному міському ресторані, відмовилися платити за власне весілля, а вимагали гроші з батьків, в результаті скасували й саме весілля.
Ось така наша весільна історія. Переважно всі наші знайомі вважають, що ми правильно вчинили, але є такі, що підтримали думку наших батьків і сказали, що ми мали уважити рідних, адже батьки, родина – це головне, і ми без них ніхто. А тепер ми позбавилися їхньої прихильності й підтримки і лишилися самі в цьому бентежному світі.
А втор – Олена В.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
