Ми самі з Чернівців, у нас з чоловіком четверо дітей. Ніхто з батьків нам не допомагав, бо ми і самі з Павлом з багатодітних родин, і самі стали такою родиною.
Працювали, згодом купили квартиру, але невеличку, тісно нам там було, коли всі діти вже народилися, та й ремонт потрібен був.
Павло багато працював, але потім його фірма реформувалася, його скоротили, і чоловік почав перебиватися підробітками, але, самі розумієте, нам завжди фінансово було дуже скрутно.
І ось коли дітям було 21, 18 і 14 і 10 років, я вирішила, як і багато моїх землячок, їхати на закордонні заробітки. А що лишалося робити? Дітям треба було допомогти на ноги стати, в нашій з чоловіком квартирі ремонт зробити нарешті.
Так і почалися 25 років мого іспанського життя. Працювала довго масажисткою, бо я медик, був час, коли прибирала оселі, прибирала в готелях, їздила на збір оливок. Але майже 20 років я доглядала стареньких іспанців.
Звичайно я надсилала додому гроші і раз на рік приїжджала у відпустку. Так ми й звикли жити з чоловіком і дітьми довгі роки – на відстані. Але ми навчилися, пристосувалися.
Діти створили власні родини, народили дітей. Я купила всім чотирьом по квартирі: і двом донечкам, і синам. Всі живуть в нашому ж місті. Чоловік зробив хороший ремонт в нашій квартирі, купили ми з ним дачну ділянку, збудували будиночок.
Я вирішила залишатися працювати в Іспанії, доки не зароблю нормальну пенсію. Але не думайте, що я не брала участь в житті моєї сім’ї. Коли з’явився якісний інтернет і відео зв’язок, це стало зовсім не складно.
Я контролювала все: де, в яких районах міста дітьми куплені квартири, як тривають ремонти, які купуються матеріали, меблі. Я всім давала поради, бо я краще знаю, як гарно, плюс – це все робилося за мої гроші, тому я маю право диктувати свої умови й бачення.
У побуті й щоденному житті я теж завжди намагалася бути присутньою, навіть крізь відстань. Контролювала, чи носять діти й онуки одяг, який я висилаю й приводжу, чи повісили штори того кольору, що я просила, чи займаються онуки танцями і іноземними мовами, курси з яких я оплачую. І так далі.
І дочки й зяті мене слухалися, хочу сказати, бо залежали від мене і моїх грошей. Зяті заробляють небагато, та зате готові у будь-який момент виконати всі мої прохання і забаганки, помчати на дачу, переробити щось в квартирах на мій смак тощо.
Але от про синів і невісток такого сказати не можу, скоріше вони все завжди робили навпаки, на перекір. На ремонт старший син у мене не взяв гроші, хоч квартиру я йому купила, і вони все зробили, як самі схотіли, такий несмак вийшов!
І ось я вже назовсім приїхала з Барселони місяць тому, відпрацювавши там чверть століття. Всім дітям привезла по 10 тисяч євро.
Але синам і невісткам вирішила не віддавати, коли у них в гостях побувала. Вони мене взагалі мало коли слухалися, на відміну від донечок і зятів, ті в мене, як я вже сказала, золоті! Ці ж навіть скатертину ніколи на Новий рік червону не стелили – я всім такі привезла якось на подарунок.
Не кажу вже про дачу, шпалери, меблі й так далі. А коли я до них у гості прийшла, невістка – дружина молодшого сина – навіть моїх улюблених страв не приготувала, адже знає, як я люблю грибну юшку, картоплю і голубці. Натомість ми вечеряли піцою, грецьким салатом і різотто! Наче я в Іспанії того добра не наїлася!
Тому я вирішила навіть чоловіку нічого не говорити, а придбати тихенько собі однушку, віддати її під оренду і мати до кінця життя пасивний дохід, який використовуватиму лише на себе: на своє здоров’я, зовнішність, маленькі подорожі і кіно та театри.
У мене вже не так багато часу на цій землі, я і хочу прожити його яскраво й цікаво у першу чергу – для себе. Всім добра! буде рада почути думки й відгуки на мою історію!
З повагою, Олена М., спеціально для ibilingua.com
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
