fbpx

Ми ще на початку тижня домовилися з мамою про зустріч. Вона на пенсії, скучно одній, та й онуки бабусю люблять, тому й рвуться до неї в гості по-частіше. Олегу у тещі не дуже “весело”, але що поробиш, такий вік, що треба провідувати. Та цього разу він вирішив схитрити. Я з самого ранку бачила “дивину” в квартирі, та вчинки, які він робив далі – просто вивели мене з себе!

Ми ще на початку тижня домовилися з мамою про зустріч. Вона на пенсії, скучно одній, та й онуки бабусю люблять, тому й рвуться до неї в гості по-частіше. Олегу у тещі не дуже “весело”, але що поробиш, такий вік, що треба провідувати. Та цього разу він вирішив схитрити. Я з самого ранку бачила “дивину” в квартирі, та вчинки, які він робив далі – просто вивели мене з себе!

Чоловік сховав мої окуляри і свої ключі від машини, аби не їхати до моєї мами.

Мама нас чекала. Візит нашого дружного сімейства до неї в гості був узгоджений за місяць до самої дати.

Ми прокинулися, я відправила Олега будити дітей, сама пішла шукати окуляри, чомусь зникли з звичного місця. Не знайшла. Вирішила надіти лінзи, щоб знайти окуляри. Але контейнера з ними у ванній кімнаті не було.

Я мружилась і шукала. Години півтори, а то й більше. Хоча з моїм “мінусом” давно виробилася звичка завжди складати окуляри в одне місце. А лінзи? Кому завадив мій контейнер? Не могли ж у нього вирости ніжки?

Чоловік дбайливо розпитував дітей, чи не вони вирішили нашкодити і сховали важливі мамині “штуки”. Треба було чути, як він вмовляв дволіток повернути все на свої місця. Він навіть до пошуків приєднався, старанно нишпорячи по особливо недоступних місцях.

У підсумку я плюнула на пошуки. Написала записку із зазначенням марки контактних лінз, і відправила чоловіка в оптику, розташовану в ста метрах від нашого будинку. Поки він ходив, ми встигли поснідати, з горем навпіл.

Привівши в порядок очі, я стала збирати дітей, посадивши чоловіка за стіл. До кінця його трапези чисті дітки в красивих костюмах були готові до виходу. Як і я.

– Ідіть, я зараз спущуся! – запропонував Олег.

На вулиці ми прочекали хвилин двадцять, тільки тоді я вирішила зателефонувати.

– Не можу знайти ключі від машини! Всю квартиру перерив! Люба, а у нас молоко є? “Домового” задобрити, а то дивина сьогодні! – видав мені любий. – Як знайду, одразу вийду!

Ще через двадцять хвилин ми піднялися, щоб переодягнутися: один з синів впав прямісінько в калабаню…

По квартирі немов “бабай” пройшов: все перевернуто і відсунуто. А під кухонним столом стояло блюдце з молоком. Я так зрозуміла, що для “домового”.

– Немає ніде! Люба, сама бачиш – не судилося! Дзвони мамі, скажи їй, що ми не приїдемо, – і обличчя таке невинне-невинне.

Я відразу подумала, що всі ранкові втрати – це не випадковість. І вирішила провчити чоловіка за влаштований ним дитячий сад.

– Алло, мам, – я почала розмову, дивлячись чоловікові в очі, – ми не зможемо приїхати! – кинула хитрий погляд на Олега, який навіть не думав приховувати світиться від щастя обличчя, пішла в іншу кімнату і пошепки додала: – Мамуся, а давай краще ти до нас?

Вона погодилася – сильно за онуками скучила. Я не стала нікому нічого говорити. Навіщо сюрприз псувати?

Окуляри знайшлися містичним чином. Як сказав Олег, за ліжко завалилися. Хоча я там шукала! Все-все обмацала, не було їх там. Контейнер теж знайшовся. Під ванною, в найдальшому кутку. І куди ж без ключів від машини, виявлених в кросівках Олега?

– Ось бачиш: я його молочком задобрив, він пограв і віддав! – випалив батько моїх дітей і зі спокійною совістю намилився за комп’ютер. Але не тут-то було: нейтралізація наслідків бурхливого процесу пошуків лягла на його плечі.

Ми з малечею пішли робити бісквіт, мамі до чаю подати.

До її приїзду все було готово: у квартирі чистота і порядок, задоволений чоловік залипнув в онлайн-гру, діти захоплено прикрашали торт кружечками банана і шоколадною стружкою. Дзвінок в двері і гостя на порозі, як я і думала, стали приємним сюрпризом для дітей, і “дуже приємним” – для Олега.

Все пройшло мирно. Крім гнівних поглядів чоловіка, що кидаються в мамину сторону, в яких так і читалося питання: “І яка нелегка тебе принесла?”

Ближче до вечора я викликала мамі таксі, вона вручила онукам подарунки і поїхала. А я вирішила відповісти на німі запитання Олега:

– І так буде кожного разу, коли в нашій квартирі буде бавитися “домовик”.

— Догадалась, так? Ну вибач. Просто твоя мама…

– Ти міг сказати, що не хочеш їхати. Ми б тебе вдома залишили, – перебила я “домового”.

– А що, так можна було? – здивувався він.

Тридцять років мужику! Скоро четвертий десяток розміняє. А такою фігньою іноді “страдає” і такі дивні питання задає. Це ж треба було додуматися, заховати окуляри і ключі від машини, аби до тещі не їхати, і звалити все на нещасного домового. Дитячий сад, шоста група.

PS: Мама сьогодні телефонувала, в гості запрошувала. Олег боязко відмовився від запрошення, але, побачивши відсутність реакції, розслабився. А ми поїдемо. Тільки я дітей у мами залишу, а сама додому повернуся. До свого проказника-домового.

Фото ілюстративне, з вільних джерел

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!

You cannot copy content of this page