Ми святкували у себе вдома, за столом зібралися найближчі. І саме тоді Оля, сестра моєї дружини Марії, прошепотіла мені фразу, після якої мій світ захитався: “Ти ще не знаєш, що вона вже давно не тільки твоя”. Я тоді засміявся, але не від жарту — від страху.
Завжди думав, що наш шлюб — це фортеця. Не ідеальна, але міцна. Марія — моя жінка, двоє наших дітей, будні між роботою і хатою. Я працюю інженером-конструктором у приватному бюро. А вона… вона завжди мала той погляд, що вміє мовчати замість бурі. Але того дня її мовчання стало тривожним.
– Іване, не слухай ту Олю. Вона завжди вигадує, – Марія налила мені чаю, не дивлячись в очі.
– Але чому вона це сказала? Просто так?
– Вона мені заздрить, і тобі, і дітям. Не бери до голови, – всміхнулась, але якось сухо.
Я мовчки кивнув. Але та посмішка – як розмальована на стіні. Здавалася справжньою, але не жила.
Наступного ранку я прокинувся раніше і замість кави отримав бурю в голові. Вирішив перевірити її телефон. Знав, що це низько. Але ще нижче — жити в невіданні. Телефон лежав на комоді, розблокувався з першого разу. Нічого підозрілого. Все стерто або сховано. Надто чисто. Аж надто.
Ввечері, коли діти вже спали, я знову підняв тему.
– Маріє, ти часто бачишся з Богданом?
– Богданом? – вона підняла брови. – Твій колишній колега? Та ми інколи перетинаємося – він зараз у міськраді працює. А що?
– Просто питаю, – буркнув я. Але в мені вже почало варитися.
Наступного тижня я навмисне залишив ключі від автівки вдома і повернувся з роботи пішки. Думав застати її вдома. Але її не було.
Подзвонив.
– Я на базарі, овочі купую, – сказала вона спокійно. Але я вже стояв перед дверима квартири й чув, як хтось розмовляє всередині. Чоловічий голос. І Марії.
Я подзвонив у двері. Тиша.
Двері відчинились не одразу. Марія була сама. Погляд трохи наляканий, але зібраний.
– Що ти тут робиш?
– Забув ключі. А ти? З ким ти була?
– З подругою. Вона вже пішла. – відвернулась.
Я не відповів. Пройшов у вітальню. Тиша. Але запах парфуму не її. На столі — два горнятка. В обох ще теплий чай.
– Я бачив машину Богдана під будинком.
– Він заніс документи. Для мами. Вона просила.
– Документи для мами?
– Іване, що з тобою? Чому ти почав так ревнувати?
– Бо почав сумніватись.
Марія замовкла. А потім – вперше за довгий час – не відповіла нічого. Просто зібрала посуд і пішла на кухню. Але я бачив, як тремтять її руки.
На Великдень усе тріснуло остаточно. Ми зібрались на дачі у її батьків. Там був і Богдан. І її усмішка поруч з ним була надто щира. Надто легка. Вони говорили, як ніби їх нічого не тримало в межах пристойності.
Я не витримав. Підійшов прямо.
– Як давно це триває?
– Що?
– Не грай, Маріє.
Вона зітхнула. Вперше не заперечила.
– Іване, я не планувала цього. Просто… мені з ним легше. Ти завжди в роботі, у своїх кресленнях. А я… я почала відчувати, що нас усе менше.
– І тому ти вирішила замінити мене?
– Я не замінювала. Я просто… шукала тепло.
Я вийшов. Стояв на ганку, а в голові гуділо.
Увечері ми вже не говорили. А зранку вона залишила записку: “Я поїхала до мами з дітьми. Нам треба час”.
Мені не треба було часу. Мені треба було правди. А правду я вже мав. І від того ставало ще гірше.
Зараз минуло вже час. Ми не розлучились, але й не разом. Діти живуть у неї. Я бачу їх щовихідних. Ми говоримо про школу, про гуртки, але ні слова про “нас”.
Я пробував говорити з Богданом. Він казав: “Вибач, Іване. Я не мав права”. А я мовчав. Бо що тут сказати?
І знаєш, що найбільше болить? Не те, що вона зрадила. А те, що я нічого не помітив. Не бачив. Не відчув.
А тепер думаю: чи можна повернути довіру після того, як вона розсипалась в порох?
Чи можливо відновити шлюб, коли віра один в одного – вже не фундамент, а тріщина?
А як ви вважаєте? Якщо людина оступилась – це кінець, чи ще є шанс почати спочатку?
Фото ілюстративне спеціально для ibilingua
Передрук суворо заборонений
