Мама не прийняла мого нареченого і була не в захваті від підготовки до весілля. Лише мій цікавий стан трішки заспокоїм її серце. А потім цей лист, який випадково потрапив в мої руки. – Мамо, це ж писав мій тато? Все життя ти приховувала від мене правду!
– Чи варто продовжувати? Семене, ти серйозно? – роздратовано питаю я. – Як ти міг приховувати це від мене?
Семен мовчав, опускаючи очі. В його руках чашка чаю, яку він ніби намагається сховати за пальцями.
– Віко, – нарешті видавлює він, – я просто не знав, як сказати.
Це була крапля, яка переповнила чашу. Ми сиділи в затишній кухні моєї матері, обговорюючи весільні деталі, поки я випадково не натрапила на старий лист у її шафі. І цей лист перевернув усе моє життя догори дриґом. Але почнемо з самого початку.
Я – Вікторія, донька вчительки української мови та літератури. Моя мама, Ганна Петрівна, завжди була уособленням порядку, традицій та стриманості.
Її будинок пахне свіжою випічкою, на стінах висять рушники з вишивкою, а на полиці стоять давні родинні світлини. Усе моє дитинство пройшло в маленькому селі на Житомирщині, де кожен знав кожного. І хоча це було тепле і затишне середовище, там завжди панувала атмосфера, ніби хтось щось приховує.
Коли я зустріла Семена в університеті, моє життя заграло новими барвами. Він був веселим, розумним і дотепним, а його очі сяяли добротою. Хоча він походив із багатодітної родини з іншого регіону, ми швидко знайшли спільну мову. Проте мама не розділяла мого захвату.
– Цей Семен, – часто говорила вона, підкреслено виголошуючи його ім’я, – здається мені надто легковажним.
Я сприймала її слова як упередження. Її контроль і скепсис уже давно стали звичкою. Але коли ми з Семеном оголосили про весілля, мама просто перестала говорити зі мною.
– Це твоє життя, Віко, – холодно сказала вона. – Роби, як знаєш.
Мені було неприємно. Моя власна мати не раділа моєму щастю! Але я твердо вирішила не звертати уваги на її холодність.
Коли я дізналася про свій цікавий стан, усе змінилося. Мама раптово стала більш теплою, почала цікавитися нашими весільними планами та навіть зателефонувала, щоб запитати, чи потрібна нам допомога. Це було дивно, але я сприйняла це як знак примирення.
Проте одного дня, коли я перебирала її старі речі, я натрапила на лист. На ньому було ім’я, знайоме мені з дитинства, – Павло. Мій батько, якого, за словами мами, не стало, коли мені було два роки.
“Усе, що сталося між нами, залишиться таємницею. Але ти повинна знати: якщо Вікторія колись дізнається, це може зруйнувати її життя”, – писав Павло.
Я прочитала цей лист десятки разів, але щоразу розуміла все менше. Яка таємниця? Чому про мене йшлося?
– Мамо, я знайшла цей лист, – сказала я того ж вечора, поклавши папір на стіл перед нею. – Що це означає?
Її обличчя побіліло, а руки затремтіли.
– Віко, це давно минуле, – відповіла вона. – Тобі це не потрібно знати.
– А якщо потрібно? – наполягала я. – Ти завжди говорила про чесність і відкритість. Тоді будь чесною зі мною зараз!
Мама відвела погляд і заговорила, але її голос був майже нечутним.
– Твій батько… він був замішаний у справі, яка могла погубити нашу сім’ю. Та й Семен…
– Що Семен?! – майже вигукнула я. – До чого тут він?
– Його батько теж брав участь у цьому, – зітхнула мама.
Я відчула, як земля під ногами зникла. Семен знав? Він приховував це від мене?
Коли ми повернулися додому, я вирішила поговорити із Семеном.
– Скажи мені чесно, – почала я, показуючи йому лист. – Ти знав про це?
Він здригнувся, наче побачив якийсь феєрверк.
– Віко, – тихо сказав він, – я чув від своїх батьків про якісь справи, але я ніколи не думав, що це якось стосується нас.
– Чому ти мовчав? – запитала я, відчуваючи, як сльози наповнюють очі.
– Я не хотів, щоб це вплинуло на наші стосунки, – відповів він.
Мені здавалося, що це не відповідає дійсності. Моє кохання і довіра до нього зіштовхнулися з реальністю.
Тепер я розумію, що моя мати не приймала Семена не тому, що він їй не подобався, а через страх, що минуле повториться. Вона знала, що їхні сімейні історії переплетені, і боялася, що це може зруйнувати моє життя.
Але чи повинні ми дозволити минулому диктувати наше майбутнє?
Ваші думки важливі для мене. Що б ви зробили на моєму місці? Чи варто прощати Семена і маму за приховану правду? Або минуле завжди залишатиме тінь у наших стосунках?
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
