fbpx

Ми так довго чекали на лелеку, тому як тільки він до нас прилетів, я запропонувала Ігорю анулювати удочеріння, оскільки за цей час, поки Василина жила в нашому домі, я так і не змогла її полюбити, як рідну. На відміну від чоловіка

Ми так довго чекали на лелеку, тому як тільки він до нас прилетів, я запропонувала Ігорю анулювати удочеріння, оскільки за цей час, поки Василина жила в нашому домі, я так і не змогла її полюбити, як рідну. На відміну від чоловіка.

З Ігорем ми побралися по любові, ми не могли відірватися один від одного у прямому та переносному значенні цього слова. Так тривало кілька років. Курорти, розваги, подорожі… Ми – дві дорослі люди, які відбулися, нам не потрібно було рахувати копійки до зарплати, все було добре, але…

Саме це “але” з кожним днем ​​все більше зростало між нами і не давало повною мірою, як раніше, бути найближчими один для одного. До нас не прилітав лелека, а Ігор дуже хотів стати батьком. Всі обстеження показали, що причина саме в мені, я почала робити різні процедури, але жодного ефекту вони не давали.

Через три роки лікарі здалися і порадили нам взяти в сім’ю маленьку дитину з дитячого будинку.

Такий варіант ми з чоловіком теж обговорювали, але я боялася, що не зможу прийняти серцем чужого малюка. Ігор наполягав, і я здалася, сподіваючись, що час все виправить, я звикну до ролі мами та полюблю дитину.

Ми удочерили Василинку. Їй було всього півтора роки, вона швидко звикла до нас, не злазила з рук у тата-Ігоря (перше, що вона почала чітко говорити). Напевно, дівчинка відчувала мою відчуженість до неї, тому поводилася зі мною теж якось стримано, віддаючи всю свою щиру дитячу любов чоловікові.

Я намагалася стати для Василини мамою, водила її на різні гуртки, купувала подарунки, ми вчили разом віршики, але все одно, наші стосунки були як у виховательки дитячого садка з кимось із групи. Так тривало близько двох років, я вже почала звикати, що тато-Ігор для Василини все, а я так, на других ролях…

Одного дня я відчула деякі зміни в собі. Дві смужки все пояснили, я просто не вірила, що все так, само собою вийшло, і у нас буде дитина. Разом із радістю цікавого стану у мене в душі просто виросла стіна по відношенню до Василини . Я зрозуміла, що моя дитина завжди буде для мене головнішою, Василина це чудово зрозуміє, Ігор теж, почнуться “бурі”, з’ясування стосунків і тому подібне.

Я відверто поділилася своїми думками із Ігорем, він замислився і запитав:

– І що ти пропонуєш?

Варіант у мене був тільки один – спробувати все пояснити Василині, і анулювати удочеріння … Коли чоловік вислухав мене, він подивився з таким виразом очей, які важко описати. В його очах було повне нерозуміння та ще багато чого іншого…

– Подумай трохи, якщо не зміниш свого рішення, я прийму своє – ми з Василиною підемо від тебе. Я її ніколи не кину… Це моя дочка!

Після цієї важкої розмови я довго не могла заснути, роздуми ні до чого не привели, я морально налаштовувалась на розлучення.

Разом ми прожили ще кілька місяців. Мій цікавий стан протікав непросто, але лікарі запевнили, що все буде добре, і я зможу стати мамою.

Ігорю, треба віддати належне, дуже сильно допоміг мені тоді, він бігав у клініку, водив Василину в дитячий садок, розривався на роботі, але рішення було вже прийнято.

Ми розлучилися. Коли вийшли із РАЦСу, Ігор сказав:

– Дуже шкода, що мої діти не матимуть змоги бути разом. Вони мені однаково дорогі, але Василину я не зраджу. Сподіваюся, і з сином у нас теж будуть добрі стосунки… Якщо ти зможеш змінитись щодо Василини, ми до вас повернемося.

Фото ілюстративне

You cannot copy content of this page