– Ми тебе з татом і вчили, і годували, тепер маєш можливість нам віддати тим же. Пенсія в нас сама знаєш яка. Ми так подумали, що дві тисячі на місяць буде в сам раз, щоб і на аптеку хватило, і на якісь яблучка та м’яско, – сказала мама, ніби між іншим, але я добре знала, що вона чекала моєї відповіді.
Я сиділа за кухонним столом, повільно крутила в руках чашку кави, яку вже навіть не хотілося пити. Розмова була не з приємних. Мама й тато живуть у своїй квартирі, мають дачу в селі, але на ту дачу й не з’являються — працювати треба, а в них, мовляв, здоров’я не те.
– Мам, але ж я сама ледве зводжу кінці з кінцями. У мене Сашко росте, школа, гуртки, а це гроші. Та й квартира в нас орендована, – намагалася пояснити я, хоча й знала, що ці аргументи її не переконають.
– А хто тобі допомагав, як ти вчилася? Хто квартиру ту орендував, поки ти заміж не вийшла? Ми! Тому й кажу: тепер твій час.
Серце стислося, але я стримувалася.
Мої батьки завжди були досить строгими. Не те щоб вони були поганими, але інколи їхня допомога перетворювалася на контроль. Мене запхали в університет через знайомих, навіть не питаючи, чи я хочу туди вступати. Вивчилася на економіста, а роботу потім довелося шукати з ліхтариком. Нічого путнього не знайшла. Усі вакансії – або за мізерні гроші, або з такими вимогами, що не підійшла б навіть із трьома дипломами.
А тоді якось натрапила на курси манікюру. Три місяці навчання – і я вже мала перших клієнток. Спочатку працювала вдома, а тепер орендую маленький куточок у салоні краси. Моя справа розвивається, але це не значить, що я стала багатою. Всі зароблені гроші йдуть на сім’ю: чоловік, син, наші потреби. Часу й ресурсів ще й для батьків у мене просто нема.
Коли я вперше сказала їм, що не можу фінансово допомагати, вони сприйняли це як зраду. Я ж їхня єдина дитина, як можна не підтримувати? Вони вже кілька днів не телефонують. Мама образилася, тато, мабуть, теж. І я їх розумію, але як бути? Моя совість мучить мене, але водночас я знаю, що не можу пожертвувати власною родиною заради їхніх вимог.
Увечері, після роботи, я розповіла про це чоловікові.
– Іване, як думаєш, чи правильно я зробила? – запитала я, коли ми сиділи на кухні, ділили вечерю і водночас ділилися думками.
– Наталю, ти ж не робот. Твої батьки дорослі люди, мають пенсію, житло, навіть ту дачу. Я розумію, це важко, але ти ж не можеш витискати з себе останнє, – відповів він. Його слова заспокоювали, але й не знімали всієї ваги з плечей.
Я знаю, що мама й тато завжди хочуть кращого для мене. Але часи змінилися. Мені іноді здається, що вони не розуміють, як це – будувати життя з нуля. Коли вони одружувалися, квартиру дали від заводу, робота була стабільною, а ціни зовсім іншими. А зараз усе тримається на наших власних силах.
І тут я стою перед дилемою: чи зберігати стосунки з батьками, піддавшись на їхні умови, чи дбати про свою сім’ю, ризикуючи остаточно зіпсувати з ними контакт?
– Як думаєш, – запитала я у Сашка, – чи можна бути одночасно хорошою донькою і хорошою мамою?
Мій малий подивився на мене своїми серйозними очима, які завжди змушують мене посміхатися.
– Напевно, так. Але це як у грі: треба вибирати, куди більше сил витрачати, – відповів він так просто, ніби все зрозуміло.
І знаєте, його слова змусили мене задуматися. Чи не робимо ми часто те, що від нас хочуть інші, забуваючи про себе? Чи це правильно?
А як ви вважаєте, дорогі читачі? Чи мають діти обов’язково фінансово підтримувати своїх батьків, навіть якщо це шкодить їхній власній родині? Як знайти баланс між допомогою і самозбереженням? Мені дуже цікаво почути ваші думки і, можливо, знайти рішення, яке допоможе нам усім. Напишіть у коментарях, як ви впоралися б із такою ситуацією.
Текст підготовлено на основі реальної історії спеціально для ibilingua. Фото лише для ілюстрації. Імена змінено. Передрук категорично заборонено! У вас є подібний досвід? Довірте нам свою історію!
