fbpx

Ми теж вкладалися в заміський будинок сина, яки вони з невісткою будували 7 років. Допомагали чим могли, чоловік мій, хоч ми й мешкаємо не в самому Хмельницькому, а в районі, але їздив кілька разів допомогти дітям з роботою. І минулого тижня нарешті звершилося – ми поїхали до дітей на новосілля! Батьки невістки приїхати не змогли, бо там сват не здоровий. Були ми і молодь – їхні куми, друзі найближчі. Нас чекав багатий стіл, домашній шашлик – все прекрасно! Якби не те, що нас чекало в кожній кімнаті будинку і навіть в санвузлах! Більше моєї ноги там не буде, це ж не нормально! Син намагався пояснити

Ми з чоловіком Петром все життя живемо там, де народилися – в райцентрі на Хмельниччині. Маємо свій будинок і все необхідне для більш менш нормального життя. Живемо не багато, але на все вистачає, є машина, обоє ще працюємо.

У нас народився однин син, більше Бог діток не дав, тому ми вклали в Святослава всю душу, любов і турботу. Син ріс розумним, позитивним у всьому, допомагав нам і гарно вчився.

Після школи Святослав вступив в університет, якій закінчив дуже добре. Попрацював трохи за освітою в Україні, а потім йому запропонували контракт на два роки закордоном. В Німеччину він поїхав уже з дівчиною, нашою майбутньою невісткою, Віолета теж там попрацювала.

Коли вони повернулися, то розписалися без весілля, купили землю, почали будувати будинок своєї мрії. а самі продовжували орендувати квартиру.

Ми теж трохи вкладалися в заміський будинок сина, яки вони з невісткою будували 7 років. Допомагали чим могли, чоловік мій, хоч ми й мешкаємо не в самому Хмельницькому, а в районі, але їздив кілька разів допомогти дітям з роботою.

І минулого тижня нарешті звершилося – ми поїхали до дітей на новосілля! Батьки невістки приїхати не змогли, бо там сват не здоровий. Були ми і молодь – їхні куми, друзі найближчі. Нас чекав багатий стіл, домашній шашлик – все прекрасно! Якби не те, що нас чекало в кожній кімнаті будинку і навіть в санвузлах!

Спочатку діти провели нас по всіх кімнатах. показали, як все облаштували. Будинок двоповерховий, на першому поверсі велики хол, вітальня, кухня й гостьова кімната, зручності і велика ванна з джакузі.

На другому поверсі – спальні три спальні і кабінет сина, великий балкон, знову ж таки – два санвузли. У дворі – альтанка, маленьке штучне озеро, барбекю-зона, газони і квітники невеличка ділянка під грядки і кілька господарських будівель, гараж. Багато дерев і кущиків.

Ще під час огляду кімнат ми з чоловіком помітили у кожній абсолютно кімнаті камеру. У вітальні, де ми їли, вона теж була. Але то пів біди. Виявилося, що камери у них і в санвузлах! Тобто коли я пішли ми ти руки після їжі і зробити свої справи – бачу в кутку камеру! І у всіх цих кімнатах також. Я пулею вискочила. покликала на розмову сина.

Святослав намагався пояснити, що так в Європі, що вони не дивляться записи без потреби, що вони тільки деякий час зберігаються на його комп’ютері, що нікого це не має смущати. Але для мене це нонсенс!

Ледве ми досиділи до кінця застілля – і додому. Більше моєї ноги там не буде, це ж не нормально! Хочуть – хай до нас приїздять, а я не камеру такі речі робити не збираюся! Крапка.

Цікаво, що думаєте? Як би повели себе на моєму місці?

Автор – Олена К.

Фото – авторське.

Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.

You cannot copy content of this page