Ми тільки приїхали з дня народження, як задзвонив телефон, це була кума, яка разом з нами була на цьому “шедевральному” святкуванні. – Ти чула, що про вашу сім’ю Леся всім тараторить?, – я відразу насторожилася, знала, що нічого доброго від цієї сімейки чекати не потрібно. Як вияснилося, і суму ми подарували “смішну”, і одяг на мені був такий, що Леся б в такому навіть сміття не винесла. Словом – бідняки ми, та й годі!
Мій чоловік із багатодітної родини. І що найцікавіше, із чотирьох дітей він єдиний хлопчик. Ріс він серед трьох сестер і часом мені здається, що це навіть добре. До жіночої статі він ставиться дуже дбайливо, ніжно. Багато чого розуміє про жінок і мені, як його дружині, у багатьох жіночих питаннях із ним легко.
Наприклад, коли у мене буває поганий настрій в певні дні місяця, він розуміє, що це нормально, і спокійно це сприймає. Але сьогодні не про наші стосунки. Поки мій чоловік був неодруженим, він постійно допомагав своїм сестрам. Чомусь так навчили його батьки, що коли він чоловік, то просто зобов’язаний допомагати своїм сестрам.
А згодом з’явилася я. Для двох сестер це відразу стало сигналом того, що час собі шукати чоловіків і вони добре впоралися з цим завданням. Обидві вийшли заміж за бізнесменів із пристойними рахунками у банку. Щодо третьої сестри, вона змогла пробитися в житті і без вдалого заміжжя. Мабуть, весь інтелект у сім’ї передався їй і в неї зараз успішна кар’єра, своє житло, авто, заробіток такий, що нам і не снилося, хоч вона все також незаміжня.
У нас із чоловіком ситуація найгірша. У нас троє дітей та постійні витрати на їхні потреби. Я звичайна вчителька у школі, чоловік водить тролейбус. Ну, звідки у нас гроші? Бувають такі місяці важкі, що живемо на консервах та макаронах. І що цікаво, жодна із сестер ніколи не виявляла бажання нам допомогти. Чотири роки тому назад ми були на дні народження старшої родини. Вона жінка дуже багата, завдяки своєму чоловікові, звичайно. Запросила нас до наймоднішого ресторану столиці, ну ми й пішли.
Як подарунок дали їй максимально можливу з нашого бюджету суму грошей. І знаєте, чим це скінчилося? Геть знахабніли зі своїм багатством. Леся обдзвонила всіх родичів, висміюючи ту суму, яку ми їй подарували. А ще й обговорювала моє вбрання. Мовляв, я одяглася як колгоспниця, і навіть офіціанти з мене сміялися. Все це мені кума “по секрету” розповіла.
Я тоді мовчати не стала, “переговорила” з нею по душах. Яке вона взагалі мала право так поводитися і нас обговорювати? Сама забула, із чого вийшла. Адже це мій чоловік свого часу не пішов вчитися, щоб сестрам своїм допомагати.
Загалом ми з Лесею не спілкувалися всі ці роки. А цього року її син одружується. Вони роблять знову бенкет на весь світ, неймовірно дорогий і красивий, та й нас запрошують на цю подію. Я туди йти взагалі не хочу. Навіщо? Щоб з нас знову сміялися, називали бідняками?
Чоловік мене вмовляє, мовляв, це ж його племінник, треба піти, не можна так просто сидіти вдома. А що ми їм подаруємо? Знову велику для нас суму , щоб вони сміялися? Я не хочу, але може й справді так не гарно. Хто його знає, як краще вчинити…
Фото ілюстративне
