— Ми все вирішили, там тобі буде краще, парк поруч і фахівці цілодобово, — сухо промовила Валя, уникаючи мого погляду. Я намагалася знайти в її очах бодай краплю того тепла, яке віддавала їй десятиліттями, але бачила лише бажання швидше зачинити двері мого минулого життя. План мого виселення був готовий ще до того, як я встигла попросити про допомогу.
Вирішила я все ж таки написати цю сповідь, бо відчуваю, як мовчання стає важчим за неміч. Моє життя завжди нагадувало чітко розпланований маршрут, де я була і водієм, і механіком, і тим, хто прокладає шлях для інших. Я вірила, що якщо віддати дітям усю себе, без залишку, то в старості матиму хоча б теплий куток і склянку води. Але реальність виявилася значно холоднішою за мої сподівання.
Все почалося багато років тому, коли я залишилася сама з двома малими дітьми на руках. Моя донька Валя була старшою, тиха така, з великими очима, в яких завжди читалася якась тривога. Син Ігор ріс непосидючим, вимагав постійної уваги і найкращих іграшок. Я працювала на трьох роботах, приходила додому, коли місто вже спало, і єдине, на що вистачало сил — це подивитися, чи вкриті вони ковдрами.
Я відмовляла собі в усьому. Нове пальто? Навіщо, якщо Валі потрібні репетитори для вступу. Поїздка на море? Краще відкласти ці гроші на комп’ютер для Ігоря. Я не бачила в цьому жертовності, мені здавалося, що це і є справжнє материнство. Я ліпила їхні долі, як скульптор, не помічаючи, що матеріал стає занадто твердим і холодним.
Минуло двадцять років. Валя вийшла заміж за чоловіка з достатком, переїхала у велику квартиру на іншому кінці міста. Ігор теж не пас задніх, відкрив свою справу, купив машину, про яку мріяв ще з дитинства. Я пишалася ними. Дивилася на їхні фото в соцмережах і думала, що моя місія виконана. Аж поки одного ранку не змогла піднятися з ліжка.
Ноги просто перестали слухатися. Спочатку була легка слабкість, яку я списувала на втому, а потім прийшла нерухомість. Я лежала в порожній квартирі, дивлячись у стелю, і вперше в житті мені стало по-справжньому страшно. Телефон лежав на тумбочці, і я тремтячими пальцями набрала номер доньки.
— Валю, сонечко, мені зовсім погано. Я не можу встати.
На тому кінці дроту запала довга тиша, яку переривав лише звук працюючого телевізора.
— Мамо, ти ж знаєш, який у мене графік. У дітей школа, у Олега перевірка на роботі. Може, ти просто перетомилася? Випий чаю і полеж.
— Я не можу дійти до кухні, Валю. Мені потрібна допомога.
— Добре, я постараюся заскочити ввечері, але нічого не обіцяю.
Вона приїхала через два дні. Зайшла в кімнату, не знімаючи пальта, і зморщила ніс від запаху ліків, який уже встиг оселитися в стінах.
— Ой, мамо, тут такий безлад. Ти б хоч попросила сусідку прибрати.
— Я не можу просити чужих людей, коли в мене є свої, — тихо відповіла я.
Валя походила по кімнаті, покрутила в руках старе фото, де ми всі разом на моє день народження, і сіла на край стільця.
— Слухай, ми з Ігорем радилися. Тобі не можна залишатися одній. Тобі потрібен догляд, фахівці.
— То заберіть мене до себе, — з надією в голосі перебила я її. — У вас же три кімнати, я буду тихесенько сидіти в куточку, нікому не заважатиму.
Валя відвела погляд.
— Мамо, ну ти ж розумієш… У нас діти, підлітковий вік, їм потрібен простір. Олег працює вдома, йому потрібна тиша. Ми не зможемо забезпечити тобі належні умови.
— Які умови, Валю? Мені просто треба, щоб хтось подав їжу і допоміг дійти до ванної.
— Це не так просто, як ти думаєш. Ми знайшли один варіант. Там дуже гарно, парк поруч, медики цілодобово. Ігор готовий платити половину вартості.
У той момент у мене всередині щось обірвалося. Я зрозуміла, що вони вже все вирішили без мене. Я була для них проектом, який вони успішно завершили, а тепер цей проект став занадто витратним і незручним.
Наступного дня завітав Ігор. Він зайшов стрімко, від нього пахло дорогим парфумом і впевненістю. Він навіть не сів, просто став біля вікна, ховаючи руки в кишені штанів.
— Мам, ну ти чого така похмура? Це ж для твого блага. Там спілкування, люди твого віку. Тобі тут нудно самій.
— Мені тут не нудно, Ігорю. Це мій дім. Тут кожна річ пам’ятає, як ви росли. Ось цей стіл, за яким ти робив уроки. Ці шпалери, які ми разом клеїли.
— Мамо, це всього лише речі. Вони старі й нікому не потрібні. Квартиру ми вирішили здавати, щоб покривати частину витрат на той заклад. Так буде справедливо.
— Справедливо? — я відчула, як до горла підступає клубок. — Я віддала вам усе. Я не купувала собі ліків, коли хворіла, щоб ви мали нові куртки. Я не їздила відпочивати, щоб ви мали освіту. І тепер ви виставляєте мене з мого власного дому?
Ігор роздратовано зітхнув.
— Почалося. Мамо, не треба цих маніпуляцій. Ми дорослі люди, у нас своє життя. Ти завжди хотіла, щоб ми були успішними. Ми стали такими. Тепер дай і нам спокійно жити.
— Хіба я заважаю вам жити?
— Твоя хвороба заважає. Ти вимагаєш часу, якого в нас немає. Ти хочеш, щоб ми кинули все і сиділи біля твого ліжка? Це егоїстично.
Він пішов, залишивши після себе холод і порожнечу. Я залишилася лежати, слухаючи, як цокає старий годинник на стіні. Цей звук здавався мені відліком часу, який мені залишився в цих стінах.
Через тиждень вони приїхали разом. Почали збирати мої речі. Складали в сумки тільки найнеобхідніше, решту — у великі мішки на смітник. Я дивилася, як у тих мішках зникають мої старі листи, книжки, які я читала їм перед сном, моє життя.
— Це теж викидати? — запитала Валя, тримаючи в руках мою весільну хустку.
— Залиш, — прохрипіла я. — Будь ласка.
Вона зітхнула і кинула хустку в сумку з одягом.
Коли мене виносили до машини, я намагалася зачепитися поглядом за кожен куточок подвір’я. Ось дерево, яке посадив мій чоловік перед тим, як його не стало. Ось лавка, де я чекала їх зі школи. Тепер усе це ставало чужим.
Заклад, куди мене привезли, зустрів стерильною білизною стін і запахом хлорки. Мені виділили ліжко в кімнаті з ще двома жінками. Одна постійно щось бурмотіла собі під ніс, інша просто дивилася у вікно, не реагуючи ні на що.
— Тут тобі буде краще, — сказав Ігор, ставлячи сумку на підлогу. — Ми будемо приїжджати.
— Коли? — запитала я, дивлячись йому в очі.
— Як тільки випаде вільна хвилина. Ти ж знаєш, робота, діти…
Вони пішли швидко, наче боялися, що я передумаю або почну благати їх залишитися. Я бачила через вікно, як вони сіли в машину, про щось коротко переговорили і поїхали, навіть не озирнувшись на моє вікно.
Минали тижні. Дні зливалися в одну сіру масу. Сніданок, процедури, обід, коротка прогулянка на візку, якщо дозволяла погода, вечеря і сон. Валя дзвонила раз на тиждень, розмовляла швидко, постійно кудись поспішаючи.
— Мамо, як ти? Ну, добре. У нас усе нормально. Ой, зачекай, мені в інші двері дзвонять. Бувай.
Ігор не дзвонив взагалі. Раз на місяць він переказував гроші на рахунок закладу, і це був його спосіб піклування.
Одного разу до мене в кімнату зайшла медсестра, молода дівчина з добрими очима. Вона поправляла мені подушку і запитала:
— А чому до вас ніхто не приходить? Іншим он і фрукти носять, і онуків приводять.
Я промовчала. Що я могла їй сказати? Що я виховала дітей, які виявилися занадто зайнятими для власної матері? Що я сама навчила їх бути успішними і цінувати лише свій час і комфорт?
Я часто згадую той день, коли Ігор вперше пішов до школи. Він так міцно тримав мене за руку, наче боявся, що я зникну. Валя, коли захворіла в дитинстві, не відпускала мене ні на крок, і я сиділа біля неї ночами, шепочучи казки. Де зникли ті діти? Куди подівся той зв’язок, який я вважала нерозривним?
Зараз я лежу і думаю про те, що, можливо, я сама винна. Я так сильно хотіла, щоб вони нічого не потребували, що забула навчити їх відчувати чужий біль. Я робила все за них, вирішувала всі проблеми, і тепер вони просто не знають, як це — піклуватися про когось іншого. Вони звикли тільки брати.
Моя квартира тепер здається чужим людям. У моїй кухні хтось інший п’є ранкову каву, на моєму дивані хтось інший дивиться новини. А я тут, серед чужих людей і холодних стін, чекаю на дзвінок, який триватиме не більше хвилини.
Нещодавно мені наснився сон. Ми всі знову вдома, на моє день народження. На столі пиріг, пахне яблуками та корицею. Діти сміються, обіймають мене. Ігор каже, що ніколи не залишить мене саму. Валя обіцяє, що ми завжди будемо разом. Я прокинулася від власного плачу. В кімнаті було темно, тільки сусідка важко дихала уві сні.
Я не тримаю на них зла. Напевно, це мій шлях, який я маю пройти до кінця. Але серце стискається від усвідомлення того, що все моє життя, всі мої зусилля призвели до цієї самотності в казенному домі.
Я дивлюся на свої руки — худі, з виступаючими венами. Колись вони були сильними, вони тримали весь світ моїх дітей. Тепер вони лежать нерухомо на ковдрі, і нікому їх зігріти.
— Пані Маріє, до вас відвідувач, — раптом вигукнула медсестра, заглядаючи в двері.
Моє серце тьохнуло. Невже Ігор? Чи, може, Валя привезла онуків? Я спробувала піднятися, наскільки це було можливо.
До кімнати зайшов Олег, чоловік Валі. Він виглядав ніяково, тримаючи в руках невеликий пакет.
— Добрий день, Маріє Іванівно. Ось, Валя просила передати деякі речі та печиво. Вона сама не змогла, поїхала з дітьми на змагання.
— Дякую, Олеже. Сідай, розкажи, як ви.
Він присів на край ліжка, постійно дивлячись на годинник.
— Та все добре. Працюємо. Ремонт у квартирі закінчуємо. Валя дуже втомлюється.
— А Ігор як?
— Та в нього справи вгору йдуть. Нову філію відкриває. Постійно в роз’їздах.
Ми поговорили ще хвилин п’ять ні про що. Він говорив про погоду, про ціни, про нову машину. Я слухала і розуміла, що він хоче швидше піти. Для нього цей візит — просто обов’язок, який треба виконати, щоб дружина не пиляла.
— Ну, я піду, — він підвівся. — Ви тримайтеся тут. Якщо щось треба — кажіть Валі.
Коли двері за ним зачинилися, я відкрила пакет. Там було звичайне магазинне печиво і пара теплих шкарпеток. Я притиснула ці шкарпетки до обличчя. Вони пахли новим магазином, а не домом.
Я часто думаю про інших батьків, які зараз молоді та повні сил. Які віддають останнє, щоб їхні діти мали найкраще. Чи знають вони, чим закінчиться ця гонка за благополуччям? Чи розуміють вони, що виховуючи успішних людей, вони можуть випадково виховати байдужих споживачів?
Моя історія не про хворобу. Вона про те, як легко стати зайвим у житті тих, для кого ти колись був цілим Всесвітом. Про те, як любов перетворюється на обов’язок, а обов’язок — на тягар.
Сьогодні знову йде дощ. Я дивлюся на краплі, що стікають по склу, і вони здаються мені сльозами самого неба. У закладі вимкнули світло, і в коридорі стало зовсім тихо. Тільки десь далеко чути кроки нічної зміни.
Я не знаю, скільки мені ще залишилося. Але я знаю одне: я б знову пройшла цей шлях, знову віддала б їм усе. Бо інакше я не вмію. Це і є прокляття і благословення материнства — любити попри все, навіть коли тебе викреслили зі списку важливих справ.
Але іноді, в ці довгі вечори, я все ж таки ставлю собі одне питання.
Як ви вважаєте, чи маємо ми право вимагати від дітей вдячності за те, що ми самі вирішили їм дати, чи наше самозречення — це наш особистий вибір, за який ніхто не зобов’язаний платити своєю свободою та часом?
