fbpx

Ми всі ще дітьми тоді були – я і моя молодша сестра, Тарас і Ліда – коли у кімнату, де ми гралися, увійшли батьки, всі четверо, і наша мама сказала: – Відтепер дядько Микола буде жити з нами, а тато – з тіткою Валентиною, Лідою і Тарасиком

Жили ми всі по сусідству у райцентрі недалеко від Полтави. Наші родини, тобто батьки, дружили, тому і ми, діти, теж дружили з пелюшок: я з сестрою і Ліда з Тарасом. Ми і ровесниками майже всі були: я на рік старша за сестру, Ліда на півтора року старша за мене, а її братик на рік молодший за мою Лізу.

На всі свята ми збиралися то а одному домі, то в іншому, вихідні теж проводили майже завжди разом з батьками то на шашликах, то у Полтаві, ну а гралися ми четверо взагалі щодня.

Так, разом, дві родини зайнялися і переїхали у столицю, де наші тата влаштувалися на роботу за ще новою тоді професією: програмістами. А ми, діти, всі пішли у Києві в одну школу. Жили знову-таки майже разом, в одному будинку у комунальних квартирах зі спільною кухнею і ванною кімнатою. Наші батьки, як і раніше, були друзями, сім’ями ми вивчали вже столицю і її околиці. Скоро у батьків з’явилися машини, ми іноді виїжджали на озеро, річки, пікніки.

Нам здавалося, так буде завжди, так мало бути, адже всім добре. Ми з сестрою, принаймні, не помічали між батьками суперечок в якихось непорозумінь. Але мабуть вони таки були, а може й ні – хто тепер скаже.

Один день змінив усе.

Ми всі ще дітьми тоді були – я і моя молодша сестра, Тарас і Ліда – коли у кімнату в нашій квартирі, де ми гралися, увійшли батьки, всі четверо, і наша мама сказала:

– Відтепер дядько Микола буде жити з нами, а тато – з тіткою Валентиною, Лідою і Тарасиком.

Ми навчалися ще у молодших класах, мало що розуміли у дорослому житті, але новина нас приголомшила. Та діти швидко звикають до нових умов. Тим більше, дядька Миколу ми з Лізою знали з раннього дитинства.

Ми з ми мамою і дядьком Миколою скоро переїхали в іншу квартиру у сусідній будинок, а у іншому мало що змінилося. Наші родини продовжували товаришувати, проводити разом вільний час. Ну, хіба що ледь менше, ніж раніше.

Час йшов, ми росли. Мама народила Миколку – спільного з дядьком Миколою сина. Ми любили братика.

Через три роки наш рідний батько Олександр розійшовся з тіткою Валентиною і поїхав у Німеччину, куди його запросили на роботу.

Ми з Лізою зараз вже дорослі, маємо родини і дітей. Брат Коля студент університету, вже підробляє репетитором, він, як і наші батьки, програміст.

Наш батько одружився у Німеччині, переїхав пізніше з дружиною до Канади. Ми з сестрою до нього їздили і туди, і туди, навіть вже з дітками, тато завжди допомагає фінансово здійснити такі подорожі. Сам теж іноді буває в Україні, навідує стареньких батьків.

Тітка Валентина теж вийшла заміж втретє. З нею ми вже кілька років не бачилися, хоча мама з нею і далі спілкується час від часу.

З Лідою і Тарасом теж підтримуємо зв’язок, але бачимося рідко, вони обоє виїхали з Києва.

Наша мама і дядько Микола щасливі разом, дивитися на них – одне задоволення.

Ось така наша історія. Життя непередбачуване і сповнене сюжетів, до яких далеко сценаріям кіно.

Автор – Надія Д.

Передрук без посилання на Ibilingua.com заборонено.

Фото ілюстративне, Ibilingua.com

You cannot copy content of this page