Ми всім сімейством сперечалися хто цього року до себе забере бабусю Орисю. – Ні, я минулого року цю місію виповнив. Вона так образила доньку, що та пів ночі проплакала, – сказав брат Костя. У всіх були свої відмовки. Але бабуля все зробила правильно, поїхала в дім пристарілих. Ми всі видихнули, бо що не кажи, а вона має прикрий характер
– Чому ви зі мною так поводитеся? – бабуся Орися сиділа на кухні, дивлячись на мене з таким виразом обличчя, що серце ніби стислося. – Ви всі мене терпіти не можете.
Ці слова були, наче грім серед ясного неба. Я саме накривала на стіл, коли почула, як вона сказала це моїй двоюрідній сестрі Насті. Усі замовкли. Розмова, яку ми вели кілька хвилин тому про те, хто цього року забере бабусю до себе на Різдво, раптом набрала зовсім іншого сенсу. І так, ми насправді сперечалися. Але ж ми просто намагалися знайти компроміс. Ніхто з нас не хотів брати на себе цю “почесну” місію.
Моя бабуся Орися завжди була складною людиною. Вона любила командувати, критикувати, і її коментарі могли бути такими отруйними, що після них важко було оговтатися. Їй було 85, але її слова могли вколоти сильніше, ніж будь-яка юна дівчина. Ми терпіли її через повагу до віку, але останні кілька років кожне свято з нею перетворювалося на випробування.
– Минулого року вона так розкритикувала мої вареники, що мені не хотілося їх навіть їсти, – зітхнула Настя, коли ми ще вранці обговорювали це. – А перед тим сказала, що я товста і навряд чи знайду чоловіка.
– Моя черга минулого разу була, – додав брат Костянтин, що саме ремонтував щось у коридорі. – Вона так образила мою Марійку, що та плакала пів вечора. А потім ще сказала, що в нас вдома брудно, хоч сама все розкидала!
Цього року ми вирішили розмовляти тихо, на вулиці, біля машини. Ми сподівалися, що бабуся нас не почує, бо її слух, хоч і не ідеальний, міг часом дивувати. Але цього разу вона все-таки підслухала.
На різдвяні свята всі зазвичай нервують – хочеться, щоб усе було ідеально. Я завжди хвилююся, що бабуся знайде щось, до чого причепитися. Вона коментувала кожну деталь: від вибору прикрас до того, як приготовані страви. І це завжди супроводжувалося зверхнім тоном, який просто розбивав усю святкову атмосферу.
– Вареники тверді, подарунки дешеві, – щоразу казала вона. – А на Різдво у нас раніше було краще!
Одного разу моя донька подарувала їй власноруч зроблену прикрасу – розписану вазу. Бабуся лише скривилася:
– Що це за дитячі вироби?
Я бачила, як сльози навертаються на очі моєї малої, але нічого не могла вдіяти.
Коли ми сперечалися, хто забере бабусю цього разу, вона раптом з’явилася з-за куща, де ми стояли. Ми навіть не помітили, як вона підійшла. Її обличчя було підозріло спокійним.
– О, не турбуйтеся, я й сама впораюся, – коротко сказала вона й пішла до своєї машини.
Наступні кілька днів були дивними. Бабуся не відповідала на дзвінки, а потім ми дізналися, що вона потрапила до лікарні. Лікарі сказали, що в неї різко скочив тиск, вона втратила свідомість і ослабла через стрес.
– Вони всі не хочуть мене бачити! – жалілася вона медсестрам. – Я їм тягар, я це знаю. Краще б уже й не жила!
Вона влаштувала цілий спектакль. Усі родичі по черзі чергували біля її ліжка, хоча кожен розумів, що це була гра. Вона знала, як привернути до себе увагу.
Коли бабусю виписали з лікарні, ми вже не могли не запросити її на свята. Але несподівано вона сама вирішила, що не хоче ні до кого їхати.
– Я буду святкувати вдома, – сказала вона твердо. – Або, може, навіть у будинку для літніх людей. Там хоча б ніхто не буде сперечатися.
Ми були ошелешені. Її рішення здалося нам несподіваним, але, мабуть, це було найкраще для всіх. На диво, вона справді поїхала до будинку престарілих, де провела Різдво, дивлячись телевізор і не критикуючи нікого.
А ви як вирішуєте такі ситуації? Чи є у вас рідні, які своєю поведінкою ускладнюють родинні свята? Як із цим справляєтеся? Мені цікаво дізнатися ваші поради.
