Ми виховували своїх дітей на відстані, бо були з чоловіком довгі роки на заробітках у Франції. Я в готельному секторі працювала, чоловік – на будівництві. Але це дало свої плоди. Діти наші мали все і ні в чому не потребували, батьки – також.
І ось старша дочка наша через півроку виходить заміж, а ми нарешті маємо будинок і не збираємося собі відмовляти, щоб там не вигадали свати. Та розповім трохи про себе й свою історію детальніше.
Ми з чоловіком однолітки, побралися досить юними. Тепер у нас двоє дітей, і ми досі дуже кохаємо одне одного. Ні я, ні чоловік ніколи не шкодували про своє найголовніше і найважливіше рішення в житті.
Справа в тому, що стався в нашому молодому сімейному житті складний період, коли грошей зовсім не вистачало. Тож нам довелося зібрати всю волю в кулак і поїхати вдвох на заробітки. В іншу країну. Опинилися ми у Франції – там були знайомі. Доньок залишили на дідуся з бабусею.
Добре, що нам одразу вдалося влаштуватися на роботу, тож гроші на життя і на дітей ми почали висилати батькам чоловіка майже одразу. Між нами ніколи жодних конфліктів не виникало, взаємна повага здатна багато на що.
Насамперед, ми купили двокімнатну квартиру. Удвох виходило заробляти більше та економити на багатьох речах. Тож потрібна сума набралася досить швидко. А потім у чоловіка виникла ідея, яку підтримали й батьки: залишитися довше і заробити на власний будинок. Адже в Україні перспективи ми були досить туманні.
На той час ми досить добре влаштуватися і навіть могли час від часу брати відпустку, щоб побачити дітей. Часи були такі, що це вважалося благом. Діти росли, батьки чоловіка їх нормально виховували, та діти і нас не забували. Тож я була задоволена.
І ось, через сім років будинок нарешті збудовано. Ми чесно надсилали гроші прорабу, який стежив за роботами. І ще нам вдалося відкласти певну суму на майбутнє. До цієї чудової новини додавалася бонусом ще й те, що старша донька оголосила нам, що зібралася виходити заміж.
Словом, ми поверталися додому в передчутті. Новий будинок, через півроку дочка виходить заміж, та ще й є гроші, щоб кілька років, як мінімум, жити і ні про що не турбуватися. А як складеться далі, побачимо потім, треба буде – знайдемо роботу або започаткуємо невеликий бізнес.
Через місяць чи два після нашого повернення, коли ми вже оговталися, відпочили, звикли до нового великого будинку, настав час знайомитися з майбутніми сватами. Зятя ми вже бачили, чудовий хлопець, спортсмен. Видно, що батьки виховали його розумною та надійною людиною. Це добре.
Отже, ми купили м’яса для шашликів, закусок, гарно обставили двір, щоб гості почувалися затишно. І в призначену годину вони прибули.
На жаль, після смачного обіду і загальних фраз все пішло дещо дивно і розмова набула неочікуваний оборот. Наші майбутні родичі чомусь із самого початку подумали, що будинок весь цей час ми зводили саме для своєї старшої дочки виключно. Щоб вона вийшла заміж і жила там разом із їхнім сином.
Уявляєте? А ми, тобто я, чоловік і молодша дочка, за їхнім хитрим планом мали б тулитися всі разом у двокімнатній квартирі, яка у нас залишилася. Так я майбутній свасі так і сказала – закатай, дорогенька, губу!
В квартирі у нас чудовий ремонт. Але з якого дива нам взагалі там жити? Вона давно вже в оренді, і з неї нам щомісяця «капає» непогана сума, яка є нашою хорошою подстраховкою. А будинок ми будували під себе. Він чудово підійшов би навіть для нас п’ятьох, і зять би не відчував себе там сковано. Але це вже інше питання, яке завжди можна обговорити.
Свати ж після нашої відмови як води до рота набрали. Сказали лише, що тепер навіть не знають, чи дарувати автомобіль молодій родині на весілля. На що ми відповіли, що це вирішуватиме лише їм, нам байдуже. Все одно в дочки прав навіть немає, і вони добре про це знають.
Як я вже сказала, розмова з приємної бесіди перейшла в досить гостру суперечку. Добре, хоч закінчилося все досить мирно: свати подякували за прийом і поїхали до себе.
А я досі думаю, ну на що вони розраховували? На те, що ми найкращі роки нашого життя просто візьмемо і присвятимо їхньому сину? І що нам тоді, молодшій дочці треба буде запропонувати квартиру? А самі, мабуть, маємо переїхати на вокзал на старість або під храмом руку простягати?
Ну чесно, так дивуюся іноді людям і зовсім не розумію логіки та рамки пристойності інших людей. І що їм тільки дає право навіть подумки розпоряджатися чужими статками?
Передрук без посилання заборонено.
Фото ілюстративне, авторське.
