Ми виїхали з Харківщини два роки тому, я була при надії другим синочком. І ось вимушено вже два роки ми живемо зі свекрухою Нелею Артемівною під Києвом, куди вона свого часу вдруге вийшла заміж і вдало закономірно овдовіла – талановита жінка, що сказати.
Вона тоді взагалі сказала, що в такий час не варто народжувати! Бабуся називається. Я постійно хвилювалася і почувала себе не добре – ану, скільки ми пережили всього. Та мама чоловіка постійно говорила, що я нічого не роблю, що ледача і невміла.
Народила я трохи раніше терміну, але й після появи Данилка нічого не змінилося, допомоги від неї ніякої, а більше шкоди. Я змогла встановити за правило, щоб ми готували окремо, бо спить до обіду, потім прокидається, їсть мою їжу і ще обурюється, чому я мало приготувала чи не те, що вона хотіла.
З боку свекрухи на мою адресу постійні докори, мовляв, якщо я сиджу з дітьми, а не працюю, як мій чоловік, то значить я погана господиня, нічого вдома не роблю. А якщо щось роблю вдома, то в мене діти безпритульні, я за ними належно не стежу й не займаюся з ними.
Я дуже хочу на окрему орендовану квартиру, але на одну ситуацію у нас з чоловіком дві думки, і я не знаю, як вчинити. Чоловік захищає мене, її це ще більше злить, бо вона дітей своїх виховувала без чоловіка, розлучилася.
Переїхати назад до себе ми поки що не можемо, йде ремонт. Як виховувати дітей у таких умовах? Вони все бачать, зачиняють самі двері, коли бабуся кричить, а я теж злюсь і іноді не можу промовчати, висловлю щось, але я не хочу, щоб дочка від мене вчилася поганому, Даринці зараз 6 років. І оце діти бачать щодня.
Неля Артемівна регулярно висловлює, що я не додивилася за сином, він щось зламав, а якщо вона не встежить за ним, то значить так і треба, нічого такого не сталося. Якщо щось пропадає – це я краду. Якщо ножі на столі не так лежать, то я чаклую.
Я не знаю, як у такій обстановці жити, йду від неї в іншу кімнату, вона за мною з криками, ще й не дозволяє двері зачиняти, тому що це її квартира, де хоче, там і ходить і прийшла вона не до мене, а до онуків, хоч із онуками навіть погуляти не може, один раз на пів року і то з одним.
Як мені на все це не звертати увагу, як не збожеволіти? А чоловік весь час працює і воліє триматися від наших суперечок подалі.
Фото – авторське.
Передрук без посилання на ibilingua.com заборонено.
