fbpx
життєві історії
Ми вже й забули з чоловіком про цю ситуацію, що відбулась з нами в п’ятницю. Минув вже тиждень. В суботу ми нікуди не виходили з дому. Владнали всі справи і вирішили переглянути фільм. Вхідний дзвінок спантеличив нас обох. – Ти когось чекаєш? – Ні, – А ти? – Дивно! Коли Валера відкрив двері, на порозі ми побачили зовсім незнайому жінку років так – п’ятдесяти

Ми вже й забули з чоловіком про цю ситуацію, що відбулась з нами в п’ятницю. Минув вже тиждень. В суботу ми нікуди не виходили з дому. Владнали всі справи і вирішили переглянути фільм. Вхідний дзвінок спантеличив нас обох. – Ти когось чекаєш? – Ні, – А ти? – Дивно! Коли Валера відкрив двері, на порозі ми побачили зовсім незнайому жінку років так – п’ятдесяти.

П’ятниця. Валерій затримався на роботі, адже треба було довести до кінця справи. Оксана блукала квартирою і не знаходила собі місця. Чоловік рідко затримувався, тим більше вони домовлялися сходити в кіно. Сьогодні річниця їхнього весілля.

Буквально за пів години двері відчинилися — це був Валера. Запиханий і втомлений.

– Ти зібралася? — спитав він.

– Так, практично готова, – відповіла Оксана.

– Якщо зараз встигнемо на трамвай, то якраз потрапимо на останній сеанс, — сказав чоловік.

Підбігши до зупинки, вони зрозуміли, що перед носом транспорт поїхав. Вони мали два варіанти: або повертатися додому, або бігти короткою дорогою через гай парку— Біжимо? — спитав Валера!

– Ще питаєш? – радісно відповіла дружина.

Від утоми Валери не лишилося й сліду — він був на сьомому небі від щастя. Вони так давно не проводили разом час, тому такі прогулянки були на радість. Але невдовзі від усмішок не залишилося й сліду.

Молоді люди йшли кинутою стежкою, щоб швидше дістатися кінотеатру. У такий час територія взагалі не освітлювалася. Подружжя швидко бігло по снігових горах, поки Оксана не зупинилася.

– Валерію, там хтось є!

– Де?

– У кучугурі лежить людина!

Як дівчині вдалося роздивитись людину, вкриту снігом, невідомо. Валерій підійшов ближче, щоб промацати пульс.

– Ще живий! Біжи, дзвони в швидку! — вигукнув він, а сам почав надавати першу допомогу.

Як з’ясувалося, молодик щось святкував і добряче промерз на морозі. Бригада приїхала швидко, тож хлопець “народився в сорочці”. У кіно молоді люди не встигли, але на їхній настрій це не вплинуло – вони врятували людину.

Минуло кілька днів. Оксана з Валерієм дивилися кіно, і раптом хтось постукав у двері.

– Дякую вам, молоді люди! Дякую, мої добрі! – сказала незнайома старенька просто з порога.

– А ви хто?

– Я Стефанія Андріївна. Мама Микити.

– Приємно познайомитися. Може, чаю? – Запропонувала Оксана.

– Ні дякую. Я просто хотіла вам віддячити, якби ви не врятували мого сина, залишилися б онуки сиротами.

Бабуся розповіла, що того дня, коли вони побачили його в снігу, у нього народилися близнюки. Ось він і на радощах перестарався з друзями. А як опинився в гаю у такий мороз, новоспечений тато не пам’ятає.

Микиті пощастило, адже якби не втік трамвай і співчуття молодої пари, заснув би він у парку назавжди.

Ось така історія. Слава Богу, з гарним завершенням!

Фото ілюстративне – спеціально для ibilingua

Сподобалася стаття? Поділіться з друзями на Facebook!