Ми взяли 200 тисяч кредиту на весілля нашої мрії. Любов випарувалася, і я залишилася з боргами і без чоловіка.
– Ми не можемо встигати за грошовим потоком. Ти знаєш, скільки у нас на рахунку? Півтори тисячі гривень. До кінця місяця, – я намагалася говорити спокійно, але голос зривався.
– Ти перебільшуєш, – знизав плечима мій чоловік Руслан. – Якось вийде.
– Якось?! Це не відповідь! Ти поводишся так, ніби нічого не змінилося. Минулого місяця ти витратив майже три тисячі на посиденьки з друзями.
Я – Валентина, і моя історія почалася задовго до цього гострого діалогу. Проте саме він змусив мене усвідомити, у яку прірву ми з Русланом потрапили. А головне – як сильно ми віддалилися один від одного. Зараз я хочу розповісти все, як було, від початку й до гіркого фіналу, де я залишилася сама з боргами, а Руслан зник із мого життя, ніби його й не було ніколи.
Отож, я була дівчиною з маленького містечка на Полтавщині, котра з дитинства мріяла про велике кохання і пишне весілля. Моя найкраща подруга Оксана колись жартувала:
– Валю, та ти краще вже збирай гроші заздалегідь, бо з твоїми планами доведеться ще й кредит оформити.
Вона й не здогадувалася, що її слова колись виявляться пророчими.
Коли я зустріла Руслана, здавалося, що Всесвіт дійсно почув мої бажання. Він був таким турботливим, веселим, завжди запрошував мене на прогулянки, дарував маленькі подарунки.
Не великий романтик, але вмів зробити так, що я почувалася особливою. Можливо, тому я не зважала на його легковажне ставлення до грошей. Він міг узяти кредит на новий телефон, потім швиденько його погасити, знову влізти в якісь розстрочки. Мене це трохи насторожувало, але, зізнаюся, мені було байдуже – поряд зі мною був чоловік, який умів жити яскраво і без турбот.
Коли Руслан мені освідчився, я була на сьомому небі. З того моменту вся моя увага зосередилася на підготовці до весілля. Мама і тато попереджали:
– Валю, весілля – це один день, а життя триває набагато довше. Чи варто встрягати у величезні витрати?
Але хіба я могла їх послухати? Я мріяла про ідеальну сукню, модного фотографа, простору залу із розкішним декором і найкращим ведучим. Руслан мене підтримував:
– Хочеш пишне свято – буде пишне свято. Все буде, як ти захочеш.
І ось настав день, коли я, маючи на руках вже кілька передоплат, зрозуміла, що наші заощадження тануть, мов сніг навесні. Ми сіли з Русланом говорити про гроші. У результаті – взяли кредит на 200 тисяч гривень, щоб закрити всі моменти, які “треба оплатити терміново”. Звісно ж, ми заспокоювали себе, що це не страшно: працюємо обоє, крім того, у Руслана була підробіток, щось та й нашкрябаємо.
Весілля пройшло казково. Подруги дивилися на мене із заздрісним блиском в очах, сукня зашивалася на мені ідеально, усе виглядало, як картинка з дорогого журналу. Дивовижні фото, море квітів, жива музика, вишукані страви… Здавалося, що все відбувається саме так, як я колись уявляла собі в дитинстві. Ми були зірковою парою, на яку рівнялися інші.
Та після медового місяця, який ми з розмахом провели в Туреччині, почалася буденність. Отут я й відчула на власній шкірі, що кредит – це не ефемерна обіцянка, а щомісячні платежі, які потрібно повертати з реальних грошей. Уперше серйозний дискомфорт виник тоді, коли ми, заплативши за квартиру і кредит, ледве назбирали на їжу і щоденні витрати.
– Руслане, треба трохи економити. Наразі у нас лишилося всього дві тисячі гривень на тиждень.
– Чого ти панікуєш, Валю? Все якось вийде. Можливо, я трохи підзароблю, – відповідав чоловік і, здавалось, нічого не збирався змінювати.
День за днем усе сильніше кидалося в очі його ліниве ставлення. Хоча відверто лінивим він ніколи не був, але проблеми з грошима і обов’язки чомусь лягли винятково на мої плечі. Я брала додаткові зміни на роботі, пропонувала продаж різних дрібничок в інтернеті, а він? Він міг з друзями посидіти ввечері в барі, а мені потім пояснював, що “так треба, щоб не зійти з розумц від роботи”. І ось так щодня.
Зрештою ми дійшли до того гострого діалогу, з якого я почала свою історію. Тоді, коли я відверто висловила Русланові своє невдоволення, він спочатку намагався віджартовуватися, потім злився, а потім сказав те, що мене просто вивело з себе:
– Ти сама хотіла цих дорогих суконь і пишних гулянок. От і плати. Я не маю наміру весь час відмовлятися від життя, щоб віддавати борг.
Я була настільки приголомшена, що першу ніч після цих слів я проплакала, сидячи в кухні. Невже людина, яка ще недавно цілувала мені руки і кричала на весь світ про вічне кохання, тепер відхрещується від спільних проблем? Та це був тільки початок.
Одного дня Руслан просто зібрав речі й пішов. Спокійно, без крику. Сказав коротко:
– Це все занадто. Я не хочу тонути в боргах.
І двері зачинилися.
Перші тижні я перебувала ніби в якомусь сні. Не хотілося виходити з дому. Друзі телефонували, питали, що сталося. Дехто співчував, дехто натякав, що я сама винна – навіщо було стільки витрачати на один день. Мама пропонувала переїхати до них, щоб не платити оренду. Але я все ж відчувала, що мушу сама з цим розібратися.
Із Русланом ми кілька разів ще розмовляли телефоном. Я хотіла хоч якось домовитися про розподіл платежів. Він єдиним реченням дав зрозуміти, що не збирається нічого платити:
– Кредит оформлений на твоє ім’я, Валю. Я там ніяких документів не підписував.
Виявилося, що все так хитро було провернуто. Я тоді не знала всіх юридичних нюансів. Думала, що він – мій чоловік, усе ж чесно. Ага, як же.
Тепер у мене попереду довгі місяці, а може й роки, поки я не викриюся з боргів. Я знайшла другу роботу, на вихідних працюю то офіціанткою, то підробляю хендмейдом. Буває, що мотаюся з одного міста в інше, аби швидко залагодити питання з замовленнями. Це складно, я неймовірно втомлююся. Проте у мене з’явилася тверда рішучість: я не здамся. І я вірю, що ця історія, якою б болючою вона не була, зробить мене сильнішою.
Час від часу я натикаюся в соцмережах на фотографії Руслана. Він усміхнений, подорожує, обіймає нову дівчину на фоні якихось романтичних краєвидів. Якось я сиділа і дивилася на ці фото, намагаючись зрозуміти – чи справді я його колись знала? Але потім відчула, що серце вже не злітає від болю. Швидше, лишилася порожнеча і тиха образа.
Хоча іноді трапляються моменти відчаю, я не вважаю, що життя скінчилося. У мене є майбутнє, є я сама. І нехай зараз я перекроюю кожну копійку, щоб закрити цей борг, – я знайду шлях уперед. Це гіркий урок, який, сподіваюся, вбереже мене в майбутньому від поспішних рішень і зайвої довіри людям.
А тепер мені дуже цікаво, що думаєте ви, дорогі читачі. Адже кожен має свій досвід і свою думку. Чи вважаєте ви, що я сама винна, бо занадто ідеалізувала своє весілля і свого чоловіка? А може, вся справа в Руслані, який просто не захотів дорослішати і нести спільну відповідальність? Як би ви вчинили на моєму місці? Чи варто було економити ще на стадії планування? Чи, можливо, найважливіше – це все ж таки вміння чесно говорити про гроші в парі?
